Скільки виплакала нещасна мати, скільки сліз вилила! Про це знає лише Бог і її зболене серце. Поверталися солдати додому, і з ними її найстарший син Михайло, ані про Петра, ні про Миколу не було чутки.
А перед самим Різдвом повернувся сусідський хлопець Василь Бородій, худий, змарнілий, Марія побігла до батька його, Явтуха, питала, чи не розказував син про Петра, їх же майже разом вивозили в ту прокляту Німеччину. Явтух відвів погляд і мовчав, а потім сказав: «Спитайся в нього сама». Кольнуло в матері в серце, якесь страшне передчуття промайнуло в її душі.
–
Василю, скажи мені правду про сина, де він, чому не повернувся разом із тобою? Він мовчав, ховаючи погляд від неї, потім випалив з болем:
–
Не ждіть, не виглядайте, спалили його нелюди в печі за те, що сім разів тікав із своїм товаришем. Обох згубили.
Схопилася мати за серце, зойкнула страшно і, як підкошена косою стеблина, впала на сніг. Одволодали її ледве-ледве із фельдшером. З тих пір замкнулися уста матері: ніхто не бачив уже більше на її обличчі усмішки.
–
Шукай, сину, Миколу, може, хоч він живий, буває ж, затримують офіцерів на службі, – просила Михайла.
–
Добре, мамо, я ще напишу запит, будемо надіятися, що обізветься… – сказав, аби хоч трохи якось заспокоїти неньку.
*
* *
…У 1946 році Бог послав родині Назарія ще одного внука. Мати Марія знову сама прийняла пологи в невістки. Хлопчина народився міцненьким, усе вимагав і вимагав уваги. Від колиски не відходили сестрички – няньки, вони його розгойдували в колисці, закладали до рота куклу (хустинку із завернутим в неї розжованим печивом або хлібом), якщо та випадала.
Софія з Михайлом працювали в конторі, а пізніше голова колгоспу Іван Нишпора перевів здібного чоловіка на посаду агронома-польовода.
Згодом жінка попросилася на роботу в ланці.
–
Чого тобі не сидиться в теплі? – розраював чоловік.
Тепер Софія ходила на ланку, а троє дітей самі шукали собі в печі
їжу, бувало, що й перекидався горщик з кашею, тоді бігли до бабусі і казали, що в неї і каша, і борщ смачніші, аніж з їхньої печі. Баба насипала їм зі свого обіду у миски, і вони, задоволені, все з’їдали, вкладали малого в колиску, а самі бігли гуляти на подвір’я. Чи плакав, чи кричав, а чи спав малий братик, сестрички не чули: на подвір’ї так весело гратися із подружками. А одного разу із дитиною трапилася страшна трагедія: нагулявшись, дівчатка прибігли до хати, заглянули в колиску, а там Петя лежить весь синій, вдавившись куклою. Старша Марійка не розгубилася і смикнула її, хлопчик враз закричав на всю хату, а сестри взяли його на руки і бігом по подвір’ю, аби заспокоївся.
