–
То ж ось який справжній Михайло! – уже почуття гордості за парубка квітувало в серці дівчини.
Настав недільний вечір. Михайло з батьками – Назарієм та Марією – не забарилися, зайшли до хати, на стіл поклали хлібину. І почалася розмова. Тим часом мати зібрала на стіл немудру вечерю, а батько поставив пляшку горілки. Покликали й Софію, зніяковілу, засоромлену. Її щоки загорілися полум’ям макового цвіту.
–
Ну, що ж, діти, якщо вирішили побратися, перечити не будемо. А тільки ж Михайло так далеко забрався – аж у Росію! Як же воно буде?
Ти в Києві, він в Магнітогорську, – почав розмову батько Назарій. – Мабуть, він тобі розповідав, чому не може тут бути. За свою доброту ледь не поплатився життям.
–
А я до нього сама поїду, я знайду Магнітогорськ, – несподівано для себе і для Михайла, і батьків вихопилося в дівчини те, про що мріялося: бути лише разом.
–
Ну, коли так, то ми згодні і благословляємо вас на спільне щасливе життя, – вирішили батьки з її та його боку.
На другий день молода пара розписалася у сільраді.
–
Михайло поїде, а ти приходь до нас, дочко. У тебе ж іще є трохи відпустки, – сказала на прощання мати Марія і додала: – Ти тепер наша. – Добре. Обов’язково прийду, – щиро пообіцяла Софія.
Невдовзі провела Михайла на залізничну станцію. Надивлялися одне на одного, чекаючи потяга, ще раз і ще раз він розказував, як їхати, де робити пересадки.
–
Я вже добре запам’ятала, не заблуджусь, а якщо трохи забуду, то скрізь же не без людей. Допитаюся, – заспокоювала Михайла.
–
Нічого з собою не бери, лише харчів на дорогу, документи. Приїдеш, ми все потім покупимо: справимо і одяг, і взуття, і що треба для хазяйства, – наказував він.
Ось і потяг. Попрощалися. Софія довго стояла на станції, махаючи рукою, аж доки за крутим вигином колії не зник з очей поїзд.
Вона не забула про свою обіцянку навідати Михайлових батьків. Причепурилася гарно, одягла рожеву сукню, яку придбала в столиці, берет, що так пасував до її русявого волосся, туфельки на середніх підборах.
Сама невисока, кругловида, вона нагадувала ніжну світло-рожеву квітку.
ЇЇ гарно прийняли в Михайловій родині.
Мати Марія сердечно розмовляла. Пригадувала всілякі історії, пов’язані зі старшим сином. Відчувалось, що материнське серце журиться за Михайлом, котрий заїхав так далеко від родини. А молодші брати, Микола і Петро, по всьому було видно, дуже раділи красивою і розумною невісткою. До того ж із старшим із цих двох вона була однокласницею. Хлопці розважали Софійку і розмовами, і навіть піснями під гітару.
