Коротка в дівчини відпустка, а яка щаслива! Єдиний раз пішла до сільського клубу і зустріла такого парубка! З першого погляду вони захопилися одне одним, познайомилися. Він провів її додому на хутір, бо сам, виявляється, жив у селі, у самому центрі.
–
Завтра вранці я від’їжджаю в Магнітку, – так назвав Магнітогорськ, де працював, – сказав на прощання Михайло і попросив адресу гуртожитку.
–
Напишу тобі листа вже звідти. А ти мені писатимеш?
–
Писатиму, – тихо відповіла дівчина.
Добувала відпустку, а з її голови не виходили його слова. Перед очима стояв він, красивий, по-міському вбраний юнак, її мрія. Здається, саме такого хлопця чекала… Про такого мріяла.
А в Києві після роботи дівчата біжать на танці або в кіно, Софія ж все тримається кімнати.
–
А що, як лист прийде, а мене й удома немає?
Дівчата й хлопці стали помічати, і на ґлузи брати:
–
Наша Соня в монашки хоче записатися, нікуди, де розваги, й ногою не хоче ступити.
Хлопці-залицяльники, зрозумівши, що ні на кого з них не падає її зацікавлений погляд, ображені, потроху стали відступатися:
–
Щось вона має собі на думці. Після відпустки наче підмінили дівчину.
Нарешті діждалася довгоочікуваного листа… І недаремно ж чекала! Бо в ньому скільки було ніжності і доброти. А почерк! Вона такого краснопису не бачила у своєму житті. Рядочки рівнесенькі, літери як вималювані художником-гравером.
–
Як же я йому тепер відповідатиму на цього листа? У мене ж не так і літери лягають. Якийсь у рядках нахил, – зажурилася дівчина. А потім відігнала від себе сумні думки.
–
Не всі ж отак можуть, як він. Буду старатися, щоб літери були гарненькі і рядочки рівненькі, – заспокоїла себе.
Почалося листування. Дівчина виглядала тих листів. Промайнув за листуванням і рік. І Михайло приїхав у відпустку прямо до Києва, зупинився у рідного, по батькові, брата Левка. Там вони зустрілися і зрозуміли, що не можуть жити одне без одного.
Ішов 1939 рік. Парубок запропонував дівчині взяти відпустку, щоб у батьків попросити дозволу на одруження. Софія погодилася, і ось закохана пара вже в рідній Стецівці.
–
Мамо, тату, до нас сьогодні прийдуть Михайлові батьки.
–
Якого Михайла? – насупився батько.
–
Брусліновського Назарія син.
–
Хороші люди. Господарі, – задоволено відповів батько Андрій. – Ну, що ж, ви з матір’ю приготуйте до столу. Треба зустріти людей, як годиться за звичаєм.
–
Це не той хлопчина, що секретарював у сільраді та допоміг багатьом людям уникнути висилки до Сибіру, видавши довідки, за якими вони змогли втекти із села? Хоча самому йому ледь удалося врятуватися. Допомогли добрі люди, опинився аж у Магнітці, – додала мати.
