Вона відчула, як всім своїм єством входить в оцю дружну родину і стає її невеликою невід’ємною часточкою.
–
Наче Михайла побачила, – усміхалася своїм думкам по дорозі на свій хутір.
Але не всім на Михайловім кутку сподобалися Софіїні відвідини.
–
Бачили Горобцеву невістку? (то так по-вуличному називали цей рід Брусліновських) – перешіптувалися через тин жінки.
–
То яка ж вона? – питалися в Наталки, недалекої сусідки.
–
Та така руда, як собака, відказувала та (упадала змолоду за Михайлом, а він її не взяв, тепер злість розривала всю її). – Шапочку наділа, городське плаття, й куди воно годиться у селі! Прибралася б посільському, йдеш же до батьків, – бубоніла невдоволена дівка.
–
А я бачила її, на ґанку сиділи, чого ж, молода, гарна з лиця, як мальована, хоч води напийся, – підлила масла у вогонь Аврамиха.
Наталка спалахнула, як той сірник, швидко сховавшись на своєму подвір’ї.
*
* *
Минуло кілька днів і батько з матір’ю та братом Павлом провели Софію на станцію. – Ти ж як заїдеш далеко, то не забувай писати, – наказували.
–
Тільки ж не ждіть так швидко листа, бо я ще побуду в Києві – треба із роботи розрахуватися, і з гуртожитку виписатися. А їхати неблизький світ. Ще тиждень добрий пройде. Як доб’юся на місце, то зразу ж і напишу, – обіцяла дочка. Попрощалися, потяг забрав Софію і разом із нею материн і батьків спокій.
Поверталися на хутір невеселі – така довга розлука чекала на всіх. А брат – підліток Павло тільки й говорив про сестру: і як голод переживали, і як на радгосп його забрала, не давши померти голодною смертю, і як уроки допомагала робити, і як на воловню батькові їсти носили.
–
Заміжня тепер сестра, треба вже без неї звикати. Хтозна, коли прийдеться побачитись, це тобі не Київ, що зовсім тепер здавався недалеким. А де той Магнітогорськ?! – і зітхнув хлопець по-дорослому… Перед від’їздом із Києва пішла на пошту, дала телеграму:
–
Виїжджаю із Києва 5 листопада поїздом №115 Софія.
Ох, і неблизький світ до Магнітки (так казав Михайло). І правду чистісіньку казав. Спочатку день-другий все було для неї цікавим. За вікном вагона пробігали гарні краєвиди, річки, озера. А чим далі летів потяг, тим чужішав краєвид для неї, степовички. Все більше і більше траплялася лісиста місцевість. Це спостерігати було цікаво і разом із тим незвично. Чим далі рухався поїзд, тим сумнішала Софія:
–
Як зустріне чужа далека сторона? Усі ж, мабуть, там москалі, мови її не розумітимуть, ще чого доброго насміхатися стануть… Старалася відгонити тривожні і невеселі думки:
