міс Гармидер.
Містер Притул, директор, поспішав до
неї через стоянку, нахиляючись, щоби під-
бирати торби, які вона губила одну по одній.
- Я дуже радий, що ви приїхали, - за-
говорив він, підбираючи першу з торб. - Я
містер Притул. Я у цій школі директор. Ви
можете називати мене просто Кевін, мене
всі тут так називають, ну, принаймні у вічі,
ха-ха! Хто ж його знає, як мене називають
позаочі! Ха-ха! Пречудова швидка допомо-
га, справді пречудова. Місіс Кишка - то са-
ме вона зазвичай веде п'ятий клас - так от,
у неї якісь там проблеми із животом, тож
протягом найближчих двох тижнів, а то й
більше, її не буде. П'ятий клас просто чудо-
вий, діти там - особистості, скажу я вам,
ха-ха! Будьте суворою, але справедливою,
105
ось що я вам скажу. Нам треба завоювати
їхню повагу. А оце-ось якраз і є п'ятий
клас, онде, зверху - це оті, котрі махають
руками і кричать, - о, погляньте, здається,
Саманта Боггіс знову викинула Гері у вікно.
Нічого страшного, з ним це не вперше. Він
знає дорогу назад. Надзвичайна дівчинка
ця Саманта, дуже яскрава особистість. Ну
що ж, бажаю успіху, міс... е-е... міс... е-е-е...
- Гармидер, - усміхнулася міс Гарми-
дер, якій нарешті підвернулася нагода і
собі вставити слово. - Але називайте мене
Лілія.
- Кевін, - кивнув містер Притул.
- Ні, не Кевін, а Лілія.
Містер Притул виглядав дещо спантели-
ченим.
- Я не Лілія, - сказав він.
- Ну, бо це я Лілія, - сказала міс Гарми-
дер. - Це мене так звати. А чому ви назва-
ли мене Кевін?
- Справді? Дивно. Адже Кевін - це моє
ім'я.
Вони зупинилися перед головним вхо-
дом.
- Отже, я Кевін, а ви - Лілія, - повто-
рив містер Притул, і його пишні вуса при-
вітно заколихалися. - Чудово, ха-ха! П'я-
тий клас - вище по коридору, останні двері
ліворуч. Прекрасні діти, просто прекрас-
ні. Такі витівники! На нас чекає багато
роботи - розумієте, зараз Книжковий тиж-
день, і в п'ятницю мер має відкрити нашу
нову шкільну бібліотеку. Кожен клас пови-
нен вибрати собі тему за книжкою, і всі при-
йдуть у костюмах. Думаю, я буду Робоко-
пом, ха-ха! Ну, гаразд, побачимося пізніше,
е-е, Лідіє.
Перш ніж міс Гармидер встигла його
виправити, він прожогом утік до свого ма-
107
ленького кабінету і поспішно зачинив за
собою двері. Міс Гармидер підхопила свої
сумки і рушила довгим коридором.
На півдорозі до класу двері одного з ка-
бінетів зненацька розчинилися, і на порозі
виникла постать, яка просто не могла не
привернути уваги. Отож у дверях стояла ви-
сока і худа літня жінка. Її одяг скидався на
