— Ви не залишились у боргу. Отже, м квити. А куди вас везли?
— Здається, на станцію Пролетарська. Там у них при поліції тюрма. Німці дають нагороди тим поліцаям, які ловлять нашого брата… А тепер ми живемо! — Танкіст бережно провів рукою по радянському автомату.
Я два дні нічого не їв, але ні на які харчі не проміняв би оцю річ. Дайте його мені, я партизанитиму разом з вами.
— Беріть. До шинелі, що на мені, цей більше пасує, — кивнув Георгій на трофейний автомат.
— Дякую. Тепер мстимусь. За все мстимусь! Удруге мене живим не візьмуть. Можете доручити мені будь-яке завдання.
— А я не партизан. Я льотчик. Збили мене цими днями. Тепер я так само, як і ви, пробираюся до своїх.
Танкіст розчаровано подивився на Кардова.
— Виходить, знову пробиратися, — хрипко сказав він. — А я ж думав, що вже до своїх потрапив — до партизанів…
Вони довго їхали на північний схід, звертаючи з однієї дороги на іншу, обминаючи населені пункти і биті шляхи. Суцільні хмари затягли небо. Почався снігопад. Заклякнувши, льотчик і танкіст зіскакували з сапеїі і бігли поряд з конем, щоб зогрітися.
— Коли б не ви, відморозив би я ноги. Надто міцно мені стягли їх вірьовками, — сказав танкіст, стрибаючи з саней, щоб ще раз пробігтися.
— А яке у вас взуття?
— Дерев’яні саморобки. Ще табірні.
Звідкілясь збоку насувався гуркіт танків, що рухалися назустріч.
Карлов занепокоєно прислухався.
— Може, звернемо?
— Проскочимо, — сказав танкіст. — Вони ще далеко.
Раптом попереду, зовсім близько, блиснув ліхтарик.
— Halt! Wer geht? [1] — пролунав окрик.
— Тікайте! — встиг шепнути Карлов.
Танкіст плигнув убік і зник у темряві. Відступати Георгію було пізно та й нікуди. На перехресті доріг його зупинили німецькі солдати-регулювальники. З бічного шляху вже зовсім близько було чути брязкіт гусениць.
Ледве пересилюючи тремтіння, Георгій вийняв документи вбитого поліцая і подав німцям.
— Їх — поліцай, іх — поліцай, — повторював він.
Присвічуючи ліхтариком, один з регулювальників побачив у санях німецький автомат і махнув рукою, пропускаючи коня.
— Schnell! Schnell! [2] — заквапив він.
Проскакавши з півкілометра, Георгій натягнув віжки і зупинив коня. На лобі в нього виступив піт. Сорочка теж була мокра від поту і холодила спину.
«Цього разу проскочив, — подумав він. — А де ж танкіст?» Чекати вночі людину в степу було безглуздо. І, рискуючи в першу-ліпшу мить нарізатися на ворогів, Георгій повернув коня назад, щоб відшукати танкіста.
Він пильно вдивлявся в степ. Від гуркоту й брязкоту танків, що проходили зовсім близько, аж у вухах лящало. Георгій глянув на світну стрілку компаса. Танки рухалися на південь, до залізниці.
