Це благання, що скидалббя на сїогін, пролунало так тихо, що, здавалося, долетіло звідкілясь з-під снігу.
Від несподіванки Георгій здригнувся.
Підійшовши впритул до саней, він побачив полоненого, зв’язаного вірьовками, що навхрест оповивали його груди.
— Не обертайся! Руки назад! — наказав Георгій поліцаєві і віжками міцно скрутив йому руки. Потім швидко вийняв ножа і перерізав вірьовки, якими був зв’язаний полонений.
— Хто ви? — спитав Карлов.
— Танкіст я, з полону втік, — відповів чоловік, пробуючи підвестись. Але набряклі ноги не тримали його, і він з стогоном знов упав у сани. — Нас двоє було. Сховалися на хуторі. А оцей падлюка впіймав. Товариш мій хотів утекти, так він його з автомата поклав. На смерть.
Георгій підійшов до поліцая і розв’язав йому руки.
— Скидай шинель!
Поліцай зняв ремінь, на якому висіла порожня кобура, скинув з себе шинель і раптом упав навколішки й, простягнувши до Карлова тремтячі руки, почав благати:
— Простіть мене, простіть! Не вбивайте — дітки в мене, не вбивайте…
Георгію не раз доводилося знищувати ворогів. Але то було з літака. А тепер він не міг наважитися вбити зрадника, який благав про пощаду.
— Давайте я його, — підійшов танкіст, розминаючи ноги. — Він, собака, на моїх очах друга вбив і не скривився. — Танкіст рвонув автомат з рук Карлова.
Поліцай, хапаючи Георгія за ноги, схлипував:
— Не вбивайте — дітки в мене, не вбивайте…
Георгій відсунув убік автомат, що його вже підвів для пострілу танкіст.
— Нас тут, радянських людей, двоє… Ми маемо право судити зрадників. Ми вирішили розстріляти тебе, запроданцю, за зраду, за вбивство людини. — Георгій не помітив, як поліцай з-за халяви його валянка витяг ножа. — Ім’ям Союзу Радянських…
У цю мить поліцай, наче випрямлена пружина, скочив на ноги, і в місячному світлі над Карловим блиснуло стальне лезо. Але танкіст встиг натиснути на курок автомата — і серед степу розсипалася барабанним дробом коротка черга. Впустивши ніж, поліцай мертвий упав у сніг до ніг льотчика.
Кінь шарахнувся вбік. Георгій підняв з дороги шинель і ремінь, обшукав кишені вбитого і взяв його документи. Потім разом з танкістом вони відтягли труп з дороги і закидали снігом.
Георгій віддав кожух новому знайомому, а сам надів шинель поліцая. Танкіст обняв і поцілував Карлова. Вони сіли в сани, і кінь підтюпцем рушив у бік фронту.
— Тепер я ваш конвоїр, — посміхнувся Георгій, затягаючи ремінь на шинелі.
— Я про такий конвой тільки мріяти міг, — палко заговорив танкіст. — Не довго мені жити лишалося. Згноїли б у карцері або собаками зацькували б, гади. А ви врятували мені життя. — Голос його зірвався. Мабуть, тільки тепер він почав усвідомлювати те, що з ним сталося.
