Найда стріпнув покаліченим вухом. Хотів знову заснути, але не виходило.
Той котячо-мильно-цукерковий запах будив і непокоїв. Той запах був не гідний
собаки. Тому Найда потрюхав із Пустирища подалі: краще побіжить до Школи
— чекати з неї Миколки.
Що за дивина? Чим ближче до Школи, тим більше Найда відчуває, що
Миколки там уже нема. Таке сонце — нащо ж збавляти цей день на Школу?
Ага, він десь блукає у лабіринті дрібних плутаних кривульок-вуличок!
Таке сонце — нащо ж поспішати в цей день до Халабуди?
Аж он він і є, ріднесенький! Біля розритої заболоченої шосейки. Балакає з
якоюсь малявкою в патлатій шапці з нашитими ведмежими вушками.
Найда відразу впізнає у «вухатій» малявці Дівчинку. Оту, від
Конструктора. Обережно роззирається навсібіч, але ні, її Тата ніде не чути.
Найда виляє хвостом навколо Миколки і натякає, що такі розмови добром
не кінчаються.
Проте Миколка не слухає Найди. Він слухає Дівчинку.
Виявляється, Дівчинка заблукала. Її очі почервоніли й стекли солоною
водою — Найда з Миколкою навіть знати не хочуть, що вона зветься слізьми.
Бо Найда з Миколкою ніколи не плачуть.
Миколка просить, щоб Дівчинка не нюняла: він знає, де вона живе, і за-
веде її додому.
Але Дівчинка, розмазуючи солону воду по щоках, заливається ще дужче.
—
Терточка! — хлипає вона. — Моя Терточка!!!
Виявляється, Дівчинка вийшла з терточкою гуляти, спочатку загубилась
терточка, а потім і сама Дівчинка.
Миколка з Найдою розгублено нюшать між болотом і каменюччям. Ніде
не валяється жодної тертки.
— Вона, мабуть, втопилася в калю-у-ужі! — аж заходиться малявка.
Миколка попорпався дрючком у калюжі, але й там — тільки прогниле,
ще, мабуть, торішнє, листя.
—
Ходімо, я знаю, де можна познаходити цілу купу всяких терточок!
Найдо, за нами!
Хлопчик бере Дівчинку за руку, і вони рушають на Пустирище.
Залізні тертки Миколка з Найдою вже давно поздавали на металобрухт.
Але пластмасових валяється ще чимало.
—
Ні-і-і! — заламує руки Дівчинка, відкидаючи одчищену Миколкою
жовту пластмасову терточку. — Терточка — це мій хом’ячо-о-ок!
—
Тьху, з тобою разом! — не знає Миколка, сердитись чи сміятись.
Але Найда знає, що робити.
Він поспішає туди, де зо дві години тому так і не спромігся заснути.
Ось він, запах! Як же відразу не здогадався? Мильно-цукерковий — бо
Дівчинчин. Котячий — бо чим іще, як не котами, для нормального пса можуть
смердіти миші?
І ким же, як не звичайною мишею, врешті-решт, є хом’як?!
