Але недовго насолоджувалися чистою стежкою серед ще зелених
прибережних трав. Згори, від чепурних хутірських садиб, до Миколки з
Найдою вже з дзвінким гавкотом гналися хазяйські собаки. Найда, звичайно,
не страхополох, але він один, а їх — цілих троє! Миколка ж злякався, іцо їх
сприймуть за злодіїв: тоді не тільки від псів перепаде, а й від господарів!
Миколці й Найді нічого не зоставалось, як ушкварити спочатку назад
стежкою, потім — під гору грудками-полями і, аж зробивши величезний гак,
обминути небезпечний хутірець.
Що ж, справжнім розвідникам доводиться, мабуть, переживати й таке.
Коли внизу прослався довгожданий і дуже широченний ставок, знявся
такий вітрисько, що в Миколки зірвало з голови картуза. Марно пес доганяв:
картуз важким чорним птахом телепнувся на воду.
— Найдо, взяти! — скомандував хлопчик.
Що ж, розвідник є розвідник: Найда мусив кидатись у вируючі хвилі. Як-
не-як, а в Миколки цей картуз — і літній, і зимовий!
Після недовгої боротьби зі стихією картуз таки було впіймано й достав-
лено власникові.
Ставок уже майже минули, коли сухе спохмурніле небо — отак, просто
собі посеред осені — стали нахабно пронизувати грім та блискавиці.
Найда з Миколкою б і не злякались — якби вже не пережили колись
Урагану.
Тож тепер не знали, куди бігти: назад (однак дід казав, що танка, мабуть,
вже нема) чи вперед, до мети.
Довелося бігти таки до мети: ззаду, в очеретах, Найда помітив двох
мисливців. Сиділи на траві й чистили-перезаряджали рушниці. Хоч Найда з
Миколкою збиралися служити в контактній, чи то пак контрактній армії, зброя
ніколи їм не подобалась. Зброя пахла чимось дуже страшним, а Миколка з
Найдою будуть охоронцями, а не нападниками.
Мисливцям, звісно, зараз не до майбутніх вояків: у заростях повно диких
качок. Проте ліпше не ризикувати!
Коли на обрії нарешті з’явився «об’єкт», громи вже подаленіли. Це вітрова
робота, хоч сам він досі метався по полю скаженим псом.
Ішли знов ріллею: аж ген попереду прослалась неорана горбиста ділянка
— місце бою.
—
Це ж, Найдо, прикинь: і не подумаєш уже, іцо тут усе полито
людською кров’ю! — збентежено роззирнувся Миколка. — Училка запевняла,
що всі загинули, до одного.
—
Гав! — сумно підтримав Миколку пес.
Танка і справді не побачили.
Зате Миколка познаходив багато шматків перетлілого металу, гільз від
патронів і снарядів. Усе те уважно вишпортував і розглядав. Що цікавіше,
