Але Соля була не просто розумною, красивою, всесторон ньо розвинутою дівчиною. Факультативно їй ще вдавалося бути лярвою, стервою, курвою і просто сукою. Але він, Юрко Банзай (він, Ю р к о Б а н з а й!), із малозрозумілих причин зумів її покохати.
Соля була справжньою красунею, з ідеальними рисами обличчя, тонкою шиєю, довгими ногами й вишуканими ма нерами. Ось, мабуть, те, що й причарувало його так без надійно й залізобетонно міцно.
На ранніх (операбельних) стадіях хвороби його почало захоплювати те, як Соля бачить світ (а пригадаймо того Юрка Банзая, якого нестримно вернуло від її поглядів ще якийсь рік тому!). Потім він почав ловити кайф від її уроків французької. І, звичайно ж, із нею було просто неймовірно трахатися.
Те, що за життєвим покликанням Соля була сукою, він почав зауважувати після її відмови. Вона попросила трохи почекати. Скажімо, до кінця року. Рішення, за всіма пара метрами виважене, однак Банзай не заакцептував його. Він хотів juz i teraz. Тому відмова дещо віддалила його і частково протверезила. Він замислився, чи справді Соля така ідеальна, як то йому видавалося.
Банзай слухав її балачки й постійно кивав. Від її промов ставало сумно, що ось ця дівчина стане його дружиною (на той факт, що дружиною вона може і не стати, Банзай ніколи не звертав уваги). Соля неодноразово повторювала, що Бан зай дуже обмежений. Що його кругозір надто вузький. Що він зануда. Так так, що Юрко Банзай зануда. Він лише мовчки кивав головою.
Соля хотіла переробити його на свій манер. Хотіла зму сити ходити на дискотеки («Ну ти й зануда, Юра, тільки слухаєш ту свою дурнувату музику, ні на які дискотеки не ходиш! Але ж ти й зану да!»). Якось вона сказала, що нена видить «Мертвого півня» через те, що той споганив пісню «Франсуа» Ірини Білик. Банзай стримано втягнув носом повітря і не сказав нічого. Бо, на його думку, за такі слова слід було відразу бити по морді.
Ще вона полюбляла користуватись зворотом «не хочу… але»…
«Не хочу тебе образити, Юра, але у тебе поганий смак».
«Не хочу критикувати твою зовнішність, Юра, але тобі довге волосся ну зовсім не пасує».
«Не хочу тебе задіти, Юра, але той твій Пітер Гемміл - то є музика для дебілів, п о в н и й н е с м а к».
Ось так то. Вона завжди казала «не хочу… але»… і завжди хотіла. Завжди мала на думці його зачепити. І чим більше Банзай бігав за нею, наче цуцик, тим більше вона проника лася бажанням задіти. А Банзай усе бігав і бігав, бо просто не міг без неї. І лише після рятівного відтермінування на «екваторі» він, наче Сава по дорозі в Дамаск, раптово прозрів. Із наближенням літа Соля все більше і більше віддалялась від нього і вилася в’юном коло Доща. Все гаразд, думав він, усе під контролем. Але з під контролю виходило все більше й більше речей.
