Були труднощі з мовою. Багато московських слів я не розумів, з чого виходили комічні сцени, як напр., енкаведист питав:
– Ти крестьянін?
– Очевидно, що християнин, – потверджував я рішуче.
– Врйош! – злостився комісар.
– А ось дивіться! – і я клав розмашисті хрести на грудях і почав: «Отче наш, іже єси на небесах…»
– Бот дурак! – перебив мені комісар і почав сміятися. Я не знав, в чому справа, і був досить здивований.
– За якою професією работаєт твій атец? – питав комісар.
– Селянин, рільник і бідний – умисне я підкреслив убогість батька, бо таки справді він не був багатий, хіба духом.
– Вот понімаєш, так крестьянін, – пояснив комісар. – А ти ще мені дурака валяєш і шириш свою релігію!
Комісар лютився, бив мене по обличчі і приговорював про релігію і «опіюм». Я знову його запевняв, що мене вже добре обшукали і я жодних наркотиків не маю.
Я скоро зорієнтувався, що роля, яку я почав грати, зовсім несвідомо, вводить слідчого у кращий настрій, і я далі так поводився.
До кімнати заходили інші енкаведисти і кожний із них пописувався зручними й ненадійними ударами, що не раз свічки ставали в очах. Я почав докоряти, що вертаюся з чужини до своїх, а тут стрінув гірших за поляків і німців.
– Ти враг, а не «свій»! – кричав енкаведист.
– Брось! – сказав комісар, і мене залишили в спокою.
Один з енкаведистів увійшов до кімнати з кількома буханцями хліба. Я з цікавости спрямував свій зір на хліб, чи кращий, як нам давали в польській тюрмі. Слідчий, чи то комісар, прийняв мій погляд як вияв мого голоду і спитав:
– Ти голодний?
Він говорив по-московськи.
– Ой, дуже, пане «сендзьо».
– Що це таке «сендзьо»?
– Це такі пани за Польщі, подібно, як ви, били арештованих українців, – відповів я без надуми й похопився та вже було запізно.
Це його так дуже розлютило, що він звалив мене на землю і бив кулаками, промовляючи: «Ми тобі не польські пани, ми краще за них б'ємо».
Бив аж утомився.
– Слухай, ти дурак, нагодую доволі, але скажи перше всю правду.
– Чи ви направду маєте всього доволі? – замість відповіді поставив я наївно питання.
– Сейчас увідіш. – відповів комісар. Він покликав якогось вояка, щось сказав до нього й незабаром вояк приніс житній хліб, шматок солонини й ковбасу.
Жодного голоду я не відчував, бо надто перебував у нервовій напрузі, але вдавав, що голод у мене грає велику ролю. Усміхаючись від вуха до вуха, я зробив крок, щоб вхопити шматок ковбаси. Комісар спіймав мене за руку і знову поставив свою передумову, сказати всю правду. Я почав щиро й переконливо говорити вигадану історію з найменшими деталями.
