На дворі почало світати, тоді нас з пов'язаними назад руками посадили на санки і повезли якимись лісовими дорогами. В лісі всюди були групи війська, де-не-де клали вогонь. Я здогадувався, що нас возили по терені наших нічних боїв. Сніг всюди був утоптаний, в одному місці червоніли криваві плями.
При одному вогнищі стояло більше вояків і був уставлений кулемет. Недалеко від того гурту, на снігу лежав горілиць Пшеничний, без шапки, сива куртка була розіп'ята, а з лівого боку голови застиг струмок крони. Не знаю, чи на тому місці наш провідник Першого Пробойового Відділу загинув, чи його сюди перевезли. Лежав блідий, як сніг, байдужий до всього, що діялося довкола. Скільки надій і сподівань ще вчора кружляло в голові нашого провідника, тепер все скінчилося, скінчився шлях одного революціонера на цьому світі.
«О, Боже, прийми Його душу до царства небесного», – в думці помолився я за ще одного воїна, який впав на полі слави на Галицькій землі недалеко границі його любої Волині.
В якомусь селі під лісом нас відставили на станицю НКВД, або прикордонної сторожі. Там почалися вступні переслухання, чи ми не є з тієї банди, що вночі стріляла до наших солдатів.
Нові форми урядування на большевицькій поліції відразу впадали в вічі. Була велика різниця від способів, якими користувалася польська поліція. Безладдя й незаметена долівка вказували на бруд, притаманний москалям. Нова форма уніформи й гострий запах парфуми, до того шапки з гострими вершками і розстріпані внизу шинелі вояків, які вешталися по кімнаті і на двір – це все було великим контрастом до того всього, що було перед війною першого вересня 1939 р.
На перший вогонь пішов Шедловський, били його коленими стосовими полінами, де попало, аж до умління. Мені страшно й боляче було дивитися на його муку, волів щоб мене били, а його лишили у спокою, мені здавалося, що тоді мені було б легше.
Коли Шедловський лежав без руху, тоді взялися до мене. Та не поліном, а плазом шаблі гарбували мою шкіру, аж кості тріщали. Один удар плазом в ухо і я присів, як курка, а голова ходором пішла, та не втратив притомности. Я почув, що вухо пекло і кров спливала по шиї аж до пояса.
Виволікли нас на сніг, довкола обступили сірі шинелі й товкли ногами та звеліли ставати. На наші голови без шапок падав рідкий сніг і холодив розпалені обличчя. Вояки виявили свою лють до нас за те, що, мовляв, з рук таких, як ми, впало вночі біля сорок їхніх товаришів. Чи правду вони говорили, чи тільки хотіли нас залякати серйозністю справи, не знаю. Я переконаний, що большевиків трохи впало, бо наші гранати добре розривалися.
