На дорозі чути було голоси й матюки. Ми посиділи ще кілька хвилин і поволі, обережно посувалися ліворуч, тримаючись недалеко від дороги.
Вийшли на край лісу й побачили поле, а далі світла Сокаля. Відкрите поле нас лякало, бо кожну темну пляму було видно здалеку. Здається, що за хмарами світив місяць. Тяжко було нам визначити наше місце й де тепер та дорога, яку нам треба перейти. Краєм лісу ми взяли напрям на схід.
Десь позаду нас почулася сальва пострілів, і знову все затихло. Час від часу запалювалися ясні ракети над лісом. Я думав, чи вистачить сил далеко пробиватися снігами, щоб сховатися від переслідування ворога, який удень буде рухливіший і обсадить всі села при кордоні. Ми з Шедловським вивчили напам'ять історію, як познайомилися, де ми стрінулися, що говорили і як плянували спільно перехід кордону недалеко від Сокаля. Це все ми уплянували на всякий випадок, коли б нас таки накрив НКВД.
Ми зрідка перекидалися словами, понурі думи налягали на серце й було тяжко. Фізично вичерпані, пальці в ногах задубіли від холоду, не ставало сил тягнути ногами, а перейти дорогу мусимо, бо інакше в ранішніх годинах з оточення не вийдемо.
Ми знову підійшли до дороги, яку визначували телефонічні стовпи. Було тихо. Як отяжілі ведмеді, на ногах і руках підсунулися із придорожнього рову на дорогу. Здається, що немає живого духа. Підвелися і ступили кілька кроків просто на двох енкаведистів, які сиділи на конях. Як це воно так сталося, що ми їх не бачили, годі було собі пояснити. Яка-небудь утеча була неможлива. Я почав прикидатися.
— Товаришу полковник, – почав я, – чи могли б ви нам показати дорогу до Радехова, ми заблудили.
— А кто ви і адкуда?
— Ми втікаємо з німецького полону й хочемо додому.
— Бумагі імєєтє?
— Ні, бо ми з полону втікали.
— Пайдьом с намі, там увідім.
З наганами в руці нас обшукали й повели дорогою. Щойно тоді ми побачили, як на дорозі густо стояли застави військ НКВД. Десь із лісу долітали крісові сальви. Я передумував, укладав плян зізнань із Шедловським. Де виміняв військовий однострій за цивільне убрання, а де що докупив. В селі Забужжі коло Сокаля ми стрінулися випадково з Шедловським, який теж утік з полону і хотів перейти кордон на другий бік. Разом ми переходили кордон коло с. Поториця й чули стрілянину по правому боці ріки.
Ми з Шедловським дещо потихо узгіднювали, бо енкаведисти їхали на конях і не звертали на нас особливої уваги.
Нас завели, здається, до якоїсь лісничівки в лісі. На підлозі було повно потертої соломи, в одному куті спали в шинелях вояки. Нас поставили обличчям до стіни з піднесеними вгору руками.
