Ми попрощалися. По двох, по трьох розходилися в різних напрямках. Шедловський, Зелений (Потягач) і я викинули порожні пістолі й рушили просто на схід.
Нечутно ми брели глибоким снігом у лісі, часто западалися у глибокі замети й тяжко було витягати змучені ноги. Сорочка мокра від поту, а ноги перемокли від стопленого снігу, який напихався до черевиків. Раз було гаряче, то знову брали дрижаки, аж зуби дзвонили. Довкола було глухо й тихо.
Ми були певні, що вже відв'язалися від ворожих застав. Поспішаючи тяжким маршем, ішли ми далі на схід. Та це тільки здавалося, що ми спішилися. Наше бажання тягнуло нас наперед, а ноги, які дрижали від змучення, залягали у снігу як олов'яні колоди. Мій зір і слух були спрямовані на відчуття небезпеки, а до голови настирливо, як осінні мухи, пхалася єдина стрічка пісні: «До дівчини близько, лиш через стависько…» Мурмурандо цієї пісеньки появлялося в мене проти моєї волі. Я часто ловив себе на цій недоречній пісні і відганяв її як кусливі оси. Та це само верталося до моєї свідомости і я думав, що втратив контроль над собою.
Довго ми так бродили снігами й дійшли до шляху, який вів від Кристинополя до Волиці Комарової. Цю дорогу ми мусіли перейти й коли зближалися до рову при дорозі, на нас посипався град куль. Ворог уже велів зайняти позиції вздовж дороги, щоб живої душі не пропустити. В одному місці ми вилізли із придорожнього рова на дорогу переконані, що застави немає, але збоку на нас знову посипали густим вогнем. Ми завернули в ліс. Стрибаючи в рів, Зелений упав і більше не підводився, не видав з себе найменшого звуку. Збираючи рештки сил, нас двоє намагалися якнайскоріше віддалитися від ворога. За нами човгали валянками по снігу енкаведисти. Було видно неповоротні темні постаті у формі ляльки, які, наче мариво, зближалися до нас.
Ми причаїлися під якимсь кущем і здалися на ласку Божу. Я знову спіймав себе на пісенці «До дівчини близько, лиш через стависько…» Був лихий на себе, але з ока не спускав ляльки, яка була найближче до нас.
Ми перетворилися в замерзлі стовбури, чули биття свого серця й човгання ворога по снігу, який не западався у сніг як ми.
Ось оцей іде просто на нас, вже виразно бачу наставлений перед себе кріс. Але всього за кілька кроків минув нас, навіть голови не повернув у наш бік. Пішов далі в ліс, втримуючи лінію розстрільні із своїми товаришами. Чи справді не бачив, чи вдавав, що не бачить, і тим хотів для себе оминути небезпеку, яка могла йому грозити з нашого боку.
