Ми приспішеним маршем ішли до лісу. Із правого боку, може на кілометровій віддалі загорілася червона ракета, а за нею в іншому місці інші. Це не ворожило нічого доброго.
Скоро ми таки досягли лісу, і в нас вступило відпруження. Ми щойно збилися докупи й хотіли порадитися щодо нашого положення та зайняти становище до нової ситуації, як почули підозрілий шерех у глибині лісу і розпорошилися на всякий випадок.
Нагло засвітила ясна ракета одна, друга і третя. Посипалися ворожі постріли. Ми залягли у снігу, розтягаючи якнайдовшу лінію й підпускали ворога, який, ховаючись за стовбурами дерев, зближався до нас. Ракети запалювалися одна по одній, було видно як удень. На команду ми відповіли вогнем із кулемета і крісів. Хтось кинув з нашого боку гранату, одну, другу… Сильні детонації стрясали ліс…
Переді мною зашипіли рештки спаленої ракети, й довкола ніч прибрала такої густої темряви, що в першій хвилині я не міг бачити навіть снігу. Ворог замовк, і в лісі запала тиша.
Не гаючи ні хвилини, ми взяли напрям направо і поспішним маршем гусаком подалися далі. Чолових ми міняли що кілька хвилин.
Не довго ми йшли в надії, що відв'язалися від ворога, бо знову напоролися на ворожу заставу, але тим разом далеко сильнішу за першу. Ми прийняли бій, скриваючись за стовбурами дерев, стріляли до ворога навіть із короткої зброї, ціляючи під світлом ракет. Відчуваючи перевагу по своєму боці, московські чубарики напирали на нас густою лавою. Амуніція скоро вичерпалася, ми використали решту гранат і їхні зриви присипали нас сніговим пилом.
Ми зривалися з місця, підбігали й кидали знову кілька гранат. Нагальний наступ збив ворога, й ми прорвалися через лінію. Та на полі бою залишилися найкращі наші друзі: провідник першого пробойового відділу мгр Пшеничний і комендант охорони Запісочний.
Ми знову скупчилися, щоб перевірити наш бойовий стан. Кублій і Михайло Рудий були поранені: Кублій у бік вище клуба, а Рудий у руку вище долоні. Не в одного була пошарпана одежа чи наплечник, а в мене дашок шапки. Амуніції і гранат уже не було, дехто мав лише по кілька набоїв до пістоля.
Ми вирішили по двох, по трьох розсипатися в лісі, бо таким чином були більші можливості рятуватися меншими, непомітними групами. Ми були свідомі того, що ввесь ліс оточили війська НКВД. Не було сумніву, що розвідка ОУН подала звіт із положення на кордоні з попереднього дня. Того ж дня, коли ми мали переходити кордон, несподівано надтягнув більший відділ війська для скріплення охорони на кордоні. Підозріння провокації чи «всип» відпадало через один важливий факт, а саме, що коли б ворог мав плян облоги лісу на засідку проти нашої групи, то напевно прикордонна охорона на першій лінії була б повідомлена про це. Вона й намагалася б пропустити нас без пострілів, щоб ми несподівано попали в засідку Постріли прикордонників, які перші почали до нас стріляти могли нас завернути назад, або непотрібно насторожити перед небезпекою заалярмованих інших частин при кордоні. Ми всі прийшли до переконання, що це був звичайний трагічний збіг обставин.
