До хати ввійшов Іван Климів і Пшеничний зірвав нас на «струнко», по-військовому зголосив число бойової групи: дванадцять і п'ятьох членів охорони через кордон.
«Слава Україні!» – привітав усіх Іван Климів.
«Героям Слава!» – як один, відповіли друзі.
Іван Климів коротко подав плян переходу кордону, призначив провідником групи Пшеничного, а комендантом охорони Запісочного, який мав під своєю командою ще чотирьох вишколених бойовиків. Бойовий наш виряд був такий: легкий скоростріл і кілька крісів, що ними користувалася польська кавалерія. Крім цього, кожний мав власний пістоль і по дві ручні ґранати.
Іван Климів перевів особисту ревізію, щоб не було коло нас зайвих матеріалів, документів чи записок, які могли б нас компромітувати в руках НКВД. Кожному вручено фальшиві документи й посвідки місця праці. Це мало бути помічним у підпільній роботі в глибокому запіллі, а вразі небезпеки на кордоні – говорила за нас зброя. На очах Климова кожний зашивав у взуття вартісну валюту, яка теж могла пригодитися. Рублі ми вклали в кишені.
Хтось із СБ зголосив, що німецькі пограничники перейшли і шлях відкритий.
Була приблизно 10 год. вечора. Ніч хоч зоряна, але місяця не було. Ми вийшли з хати в напрямі Буга. Климів мав перейти кордон другої ночі.
Ішли гусаком, за кілька хвилин маршу снігом по коліна задзвеніли кроки по замерзлому Бузі. Ми переступили дріт по німецькому боці, ще далі протяли кілька дротів большевицького кордону.
Був спокій, тільки чути було шарудіння кроків по снігу. Перед нами туманіла стіна лісу приблизно за півтора кілометра віддалі, де на нас мали чекати зв'язкові із санками. По боках чорніли менші й більші кущі, у яких свистів морозний вітер. Ми поволі, насторожені, як хорти, посувалися на схід у напрямі лісу.
Вся моя увага була спрямована на небезпеку з боку московських пограничників, але в думках настирливо зринали образки моїх переживань останніх днів: Провідник Степан Бандера, низького росту в зеленій куртці, прощальний вечір у Мінянах, то на зміну Славця й малий Богдан здалеку помахують руками мені вслід.
«Долів!» – нагла як грім команда, поклала нас в одну мить на сніг. Ворога і жодної небезпеки я зовсім не бачив. Зате бистре око й чуйне вухо Запісочного, коменданта охорони, докладно знали, де крилася небезпека. З лівого боку посипалися на нас постріли, і ясні фосфорові іскри зачеркали по снігу.
Як гураган (так мені здавалося, це був мій перший відкритий бій на полі), затарахкав кулемет і загримали крісові сальви. Хвилина, дві і ворог замовк. Хтось мені показав темні плями на снігу, звідки падали постріли. В мене страх пройшов, я надіявся на ліс, як добрий захист, і на ті санки зі соломою…
