Кара прийшла, й то скоро. Не минув рік, як поляки втікали на схід, полишали все своє майно і втратили владу, яку мали. Чи ж можна було дивуватися, що місцеве населення схопило винувачів знищення мінянської церкви – коменданта поліції з Мінян і з ним іще двох хуліганів та розстріляло їх недалеко від школи й місця, де колись стояла церква?
Хрест, що нагадав мені оповідання селян, стояв наче на горбочку, й ніхто не сказав би, що там була колись церква, з якої лишилися недогорені підвалини й наріжні камені. Це все покрив високим шаром сніг, тільки кінчики посохлого бур'яну виступали понад сніговим покривом.
Степан Савчук був у школі і втішився моїм приїздом. Він дуже довірочно сказав мені, що найближчі друзі прийдуть завтра (в неділю) мене попрощати. Для мене це була справді велика несподіванка.
Прийшли всі мені близькі й дорогі друзі: Ігор Вонс, Тодьо «Чорний», Богдан Наклович, Стефа Шпур, Леся Стельмах, Надя Наконечна, Віра Цап й ін. Було скромне прийняття, але важливіше, що таку дружню атмосферу рідко коли в житті мені доводилося переживати. Тоді я пізнав відкриті серця подруг і друзів, які виявили для мене стільки почувань і запевняли мене, що будуть молитися, щоб Бог дозволив нам іще раз стрінутися в житті Хоч нічого певного вони не знали про мої пляни організаційної роботи в майбутньому, мені здавалося, що вони здогадувалися, куди стелиться мій шлях.
Після вечері ми при патефоні розважалися товариськими забавами до пізньої ночі.
Із приємним враженням пережитого я попрощав своїх найкращих друзів того часу, школу й передав привітання для всієї шкільної дітвори, яка забрала в мене половину мого серця.
По скрипучому снігу й висанкованій дорозі я добився до Грубешова, щоб востаннє попрощатися з моєю «другою мамою», їй я залишив свою фотографію на згадку з якоюсь допискою. Хоч пані Оля з вигляду була весела, але відчувала невиразну тривогу; прощаючись, тільки сказала: «Вважай на себе!».
Славця й Богдан Маланяки відпровадили мене за місто, пригадали мені старі часи, як я їм оповідав колись різні казки та санкувався з ними на горбі коло залізничного насипу в Радехові. Махали мені довго руками вслід. На якомусь закруті я втратив їх з очей, але їхній образ лишився в моїй пам'яті.
24. КОРДОН
Недалеко Кристинополя зв'язковий завів мене до одної селянської хати, де сиділо кільканадцять друзів. Більшість із них це були мої друзі, знайомі з польської тюрми, інших я вперше пізнав: Юрій Шпак, Зелений (Потягач), Іван Бойко з Бережанщини, Запісочний і мґр Пшеничний Степан із Волині, наш провідник «Першого Пробойового Відділу». Знайомі друзі: Михайло Рудий, Рудник із Жовкви, Юрко Вінтонюк, Іван Шак, Іван Кублій, Шедловський, та ще двох, прізвищ яких тепер не пам'ятаю.
