– Струнко. – подав команду Микола й уставив нас у ряд.
На порозі з'явився в зеленому короткому плащі низького росту чоловік, який бистрим оком глянув на нас і в виструнченій поставі відібрав звіт від Климишина.
Це був той самий чоловік, якого мені давніше показував у студентській харчівні у Кракові Степан Галамай, як велику людину, не називаючи його прізвища. Я не помилився, коли думав, що це повинен бути Степан Бандера. Тепер ця людина – Крайовий Провідник ОУН Степан Бандера стояв перед нами. Ця перша моя безпосередня зустріч із Провідником запала глибоко в мою пам'ять. У словах його не було потіхи й обіцянок на вигідне життя в підпіллі. Провідник зобразив нам дійсний стан, який нас чекає в тяжких обставинах боротьби з окупантом.
Хоч перспектива була не рожева, то наказ Провідника був для нас святим і ми готові були іти хоч би в огонь за велику ідею визволення України. Слово Провідника: «Я вірю, що ви не заведете моїх надій, які на вас покладаю!», вели в дорозі й дали силу опісля не одно витримати. Провідник призначив нас членами «Першого Пробойового Відділу», стиснув сердечно руку й побажав успіхів.
На команду «Струнко!» і «Слава Україні!» Провідник Степан Бандера опустив кімнату.
Я під враженням, якого не переживав ніколи до того часу, впорядкував свій наплечник, узяв квиток на потяг у кишеню, й ми пішли на залізничну станцію, щоб найближчим потягом від'їхати у прикордонну смугу коло Сокаля. Нашою метою було село Себечів, а далі Кристинопіль, де на нас мав чекати Іван Климів.
23. ПРОЩАННЯ
У Себечеві я довідався, що на перехід ріки Буг під московську окупацію доведеться чекати кілька днів, і використав цю нагоду, щоб поїхати до Мінян попрощатися із друзями, з якими мене зв'язала спільна доля скитальщини й ідея підпільної боротьби ОУН.
Підходячи до с. Мінян, я думав, чи Господь дозволить колись іще побачити те холмське село, дітей і молодь, якій я старався віддати половину своєї душі й серця. Я скинув шапку перед придорожнім хрестом, який був свідком того місця, де ще недавно стояла православна церква, що її по-вандальському зруйнували вогнем і топорами польські поліцисти із «стшельцамі».
Таких святотацьких злочинів я бачив більше на Холмській землі. Прикро було слухати оповідань селян, на очах яких це все відбувалося. Вандали християнської польської держави не задовольнялися самим збуренням українських, також християнських церков, але із кпинами вбирали на себе священичі ризи, виступали перед своїми колеґами як комедіянти. З чаші Св. Тайн пили пиво і вдавали, що приймають Святе Причастя. Народ плакав, молився і сподівався кари над новітніми хуліганами за богохульства.
