Я з великою радістю, навіть із гордістю погодився відвезти листа якого Роман мені впхав за пазуху.
Щоб скоро виконати доручення (чомусь мені здавалося, що це мусіла бути організаційна справа), я вихром подався на вигін де під старою вербою куняв гливий кінь, обганяючись від настирливих овадів. Я розпутав його і скочив на хребет.
Спершу кінь ступав ліниво, а опісля під ударом пута пішов галопом Здавалося, що п'ять кілометрів дороги я стрілою проскочив. Спутав під парканом коня, а сам, стискаючи на грудях листа, відчинив фірточку в паркані. На протилежному кінці подвір'я стояла стодола, де гуділа молотарка й кілька жінок звивалися коло снопів і соломи.
Я ще не намислився, чи йти мені до плебанії, чи до стодоли, як нагло від стодоли великими скоками і з гарчанням надбіг величезний пес і, як гураґан, звалився на мене. Я навіть не встиг подумати про якінебудь заходи оборони, як пес придавив мене всім своїм тягарем до землі, тільки висолоплений червоний язик висів над моїм обличчям і страшні червоні очі пильно стежили за рухом моїх очей. Дике гарчіння попереджало найменшу спробу поруху мого тіла.
«Загризе!» – подумав я собі. Пес виглядав страшніший за паровий льокомотив.
З халепи вирятував мене Юрко Березинський. Одне його слово подіяло на пса більше ніж чари. Немов би його хтось перетворив з дикого лева на лагідного, з розумними й не страшними очима ловецького пса. Він покрутив куцим хвостом і почав мене обнюхувати й пеститися, як старий знайомий. Поки в мене вступила назад душа, я вже був обчищений із пилюки, і Юрко перепрошував за неприємність.
– Це добрий пес, – говорив Юрко, – нікого не вкусить, але повалить на землю кожного незнайомого і не пустить до хати.
Юркові було прикро за собаку, а мені прикро за самого себе, що я так настрашився ловецького пса.
Юрко часу не гаяв, за кілька хвилин приніс листа, якого я скоро доручив Романові.
Взагалі Роман Шухевич був дуже активний у різних ділянках роботи, давав відчити для сільської молоді в Нивицях під час свого перебування на вакаціях, брав участь у місцевому драматичному гуртку. Пригадалося мені його роля Гриця в п'єсі «Ой, не ходи, Грицю…» Я дуже переживав той момент, коли Маруся отруїла Гриця. Роман так природно вдавав муки і смерть, що я почав вірити в його отруєння. Він теж дуже добре грав на фортепіяні і скрипці. Я був на виступі скрипкового квартету, яким диригував Гриць Казанівський, директор школи в селі Трійці.
З Романа був також добрий спортовець, його ніхто не переміг у плаванні на ріці Радославці. Він вибрався каюком із Нивиць по ріці Радославці, Стирі, Прип'яті, а відтак Вислою до Балтицького моря і тією ж дорогою повернувся.
