Він оповідав мені про знайомих, про Богдана Підгайного, який вийшов щасливо із Дрогобицької тюрми й тепер живе в Сяніку. Було багато про що говорити, стільки різних питань насувалося на язик, що не знав з чого починати. А все було таке цікаве.
З розмови Романа виходило, що він був докладно поінформований про мій відхід в Україну. По-батьківському давав мені поради практичної організаційної роботи в підпіллі та нагадував, щоб користуватися всіми засобами обережности, бо НКВД має велику кількість сексотів, тому в зустрічі з незнайомими людьми треба бути особливо обережним.
Дивно мені було, що Роман говорив до мене як до дорослої людини, коли я ще був під вражінням минулих далеких літ, коли на Романа дивився як на недосяжний ідеал, до якого зблизитися ніколи не зможу.
Господиня подала підвечірок, моя одежа висохла і я переодягнувся. Треба було відпровадити Романа до потягу. Мороз надвечір прибирав на силі, й ми часто собі натирали носи та вуха, які біліли як папір.
Роман попрощався й побажав успіхів у боротьбі. Він іще поцілував мене й усміхнений вступив на східці потягу, але не приховав сумовитого погляду у своїх очах. Помахав іще кілька разів, і потяг віддалився.
Він більше був свідомий небезпеки, яка мене чекала під московською займанщиною. Може, при прощанні він відчував, що бачимося останній раз.
Я помалу повертався до міста, й Роман не сходив мені з голови.
Я пригадав собі хлоп'ячі роки, коли до Нивиць приїжджав Роман на вакації. Він завжди перебував у товаристві Богдана Підгайного. Я вже тоді підозрівав їх, що вони мусіли бути великими провідниками ОУН і знали все, що діється в організації, до якої я всім серцем, усією своєю істотою хотів пристати.
Ох, як я хотів щось від них почути про таємну роботу ОУН! Але тоді вони не могли говорити про такі поважні справи з малим хлопцем.
Я пригадав, як одного літнього дня, може, це було 1931 р., із шкільного саду покликав мене до себе Роман. Він посадив мене на лавочці коло столу в тіні розлогої яблуні, а сам прикучнув щоб його голова зрівнялася з моєю, і лагідно, допитливо дивився мені просто в очі. Цей погляд був точнісінько такий, як сьогодні, коли він присівся коло мене на ліжку. Щось ніби читав з моїх очей.
– Богдане, – почав Роман, – ти бравий козак, чи зможеш таки зараз поїхати до Оглядова, до Юрка Березинського й передати важливого листа? Мусиш спішитися й уважай на листа, щоб не загубив. Так само мусиш привезти скоро відповідь.
