Іван Климів повідомив мене про виїзд до Кракова. Звідти стелився шлях в Україну.
21. ЗУСТРІЧ ІЗ РОМАНОМ ШУХЕВИЧЕМ
Перед від'їздом до Кракова зв'язковий передав мені доручення явитися у Грубешеві в домі панства Маланяків.
Втерта саньми дорога на снігу сріблилася до сонця, яке вже давно зійшло. Мільярди зірочок на снігу мерехтіли діямантами аж очі разили. Мороз скував усе довкола, живе створіння боялося виставити надвір носа, ні пташинки не було видно. Довкола тихо-тихо, аж моторошно ставало.
Я йшов швидко дорогою, а сніг гостро скрипів під ногами. Дрантивий плащик не багато помагав, я підбігав, щоб розігрітися, й рахував, скільки часу потрібно, щоб зайти до міста. Захотілося скоротити дорогу і я попростував через річку.
Високі насипи снігу при березі мене трохи відстрашували, щоб не пірнути глибоко у сніг, тож я вибрав на око догідне місце, зісунувся з берега і – пішов просто під воду. Виявилося, що при березі під грубою верствою снігу вода не замерзла.
Я відчув, що вода тепліша за повітр'я і не лякався. Але вилізти на беріг було неможливо. Тож я почав брести у воді до середини ріки, де блищав лід, Легше було видобутися на лід, ніж: вертатися. Але на другому боці ріки я почув, що замерзаю дуже швидко. Все поза пояс замерзло як панцер. Я спішив, як міг понад один кілометр і врешті зайшов до хати.
– Ми тебе чекали, – на порозі привітала мене пані Оля. Вона зразу помітила, що штани і плащ, як із льодового панцеру, наказала скоро переодягнутися й подала піжаму. За пару хвилин я був під периною й, напівлежачи, пив чай із ромом.
– Щоб хоч не простудився! – бідкалася пані Оля. – Той пан, що хоче з тобою бачитися, незабаром прийде. Ти навіть не здогадаєшся, про кого йде мова, та спокійно лежи, я тобі й так не скажу хто цей пан.
Я лежав і думав, хто це може бути той пан, і дивився на мої мокрі лахи, що висіли на кахлевій печі й парували.
Не знаю, скільки часу пройшло, як двері тихо відкрилися й на порозі став, усміхнений з огниками в очах, ясний бльондин. У першій хвилині я не повірив своїм очам, бо минуло не менше п'ятнадцяти літ від нашої останньої зустрічі в Нивицях.
Роман Шухевич легким кроком підійшов до мене і хвилину дивився своїми ясними очима, наче шукав моєї душі й мого образу з минулих літ. Я не знав, що маю робити, чи зриватися з ліжка і ставати наструнко, чи… Пам'ятаю тільки, що почервонів по вуха. Та моє хвилеве збентеження Роман скоро розвіяв своєю природною товариською вдачею. Присів коло ліжка і висловлював свій жаль, що завдав мені стільки труду в таку негоду, де я малощо не потонув у ріці.
