Одначе Романові не було в голові зачіпати малих хлопців. А таких, як я, було більше, які не пропустили ні одної нагоди, коли Роман виводив наших «Соколів» на вигін і там проводив спортові ігри.
* * *
Одного разу моє хлоп'яче серце наповнилося смутком. Богдана Підгайного покликали до польського війська. Якщо на вакації не буде вдома Богдана, то й Роман не матиме до кого приїхати влітку. Й це мене дуже журило. Богданові мама й сестри журилися Богданом, тільки тато Богдана все потішав, що Богдан має замилування до війська, то якось дасть собі раду Не раз я чув про родинні турботи Підгайних, бо був частим, навіть непрошеним гостем у домі директора школи.
Бувало не без того, що в ході таких розмов підходила до мене Богданова сестра Марійка, щипала за щоку й казала:
– Як ти виростеш, теж будеш вояком, чи не так?
Я червонів на обличчі й потакував головою. Та не про польське військо тоді я думав, а про українське, підпільне.
На щастя, турботи родини Богдана не були довгі. Минуло всього кілька тижнів, як Богдан вернувся пішки із залізничної станції з Радехова. На руці тримав плащ, а черевики були заболочені. Таким я його бачив крізь вікно з хати. Була це несподіванка для родини. Оповідав директор моєму татові, що коли Богдан зорієнтувався, що його не взяли до офіцерської школи, не хотів бути звичайним вояком (бо прагнув здобути військове знання) й покликався на свою «скалку» в нозі нижче коліна, яка чомусь нагло почала дуже перешкоджати у виконуванні військової служби, й у висліді – був звільнений із війська.
2. ДИТЯЧІ МРІЇ
Не було дня, ні ночі, щоб люди не говорили про арештування польською поліцією нових осіб. На село часто приїжджала поліція, все за чимось шукала, декого арештувала й відвозила до міста. То знову писали газети про політичні судові процеси у Львові, у висліді яких підсудні українські воїни підпільної організації ОУН отримували тяжкі вироки позбавлення волі, а то й часто кару смерти через повішення.
Я жадібно ловив кожну вістку про таємничі підпали державних скирт, про сутички підпільних воїнів із польською поліцією. Назва УВО чи ОУН була страшна й таємнича, а одночасно стала для мене дуже притягаюча й рідна. Мені здавалося, що я справді є одним з тих таємничих воїнів, які не дають спокою окупантові.
Чим більше ходило чуток про бойові акції УВО й ОУН, тим більше росло моє бажання стати дійсним вояком підпілля, членом ОУН, дарма, що за це слово польський суд карав десятками років тяжкого ув'язнення. Тільки одна турбота мене мучила: як дістатися до тієї таємної організації?
