Коли було глянути вліво, то річка блищала срібною стяжкою до сходу сонця й губилася ген подалі за другим, трохи більшим сосновим гайком, який називався Острів. Зараз таки за річкою починалося село Трійця, де жив наш товариш молодих дитячих літ Петро Шишка.
Через річку до Трійці вів уже старий дерев'яний міст на грубих стовпах, що його далеко пізніше, перед другою світовою війною знесла навесні вода.
О, весною Радославка була страшна й сувора. Коли під грубий лід збиралася з розтопленого снігу вода, лід тріщав, видавав глухі постріли і нарешті коловся, великі брили льоду ставали сторчака, вода напирала із щораз більшою силою і все штовхала, що ставало на перешкоді, проти себе. Коли вже ввесь лід подався, він брилами хаотично мішався із запіненою водою й сунув своєю масою на схід, вдаряв у грубезні стовпи під мостом, коловся й далі плив. Тоді вода виступала з корита річки й заливала всі долини. Як я годі захоплювався красою сили природи! Отак коли дивився з горбочка, то не річка, а море розливалося в моїх очах. Ні сухого шувару, ні високого очерету не було видно, а лише широке-широке плесо води, яке, зрушене хвилями, мерехтіло до сонця, наче вечірня зірка. Велично і страшно було тоді. В такий час ніхто не зважувався перепливати човном. Трійця була відгороджена від Нивиць водою, під якою обидва кінці моста боролися із природною стихією. І не знати, скільки десяток років той дерев'яний міст боровся весною з навалою льодових брил. Аж прийшов час, міст не витримав, подався й поплив з водою.
Такою була красуня мого рідного села, Радославка. Влітку з річки чи не найбільше користав Роман Шухевич. Часто до схід сонця Роман стрибав з мосту в річку і плив кілометрами з водою. Його русяву голову було видно раз над водою, то знову під її хвилями. Енергійно розгинав на боки водяні лілеї і плив без перешкод та змучення. Йому у плаванні ніхто не дорівняв. Та чи тільки у плаванні?..
Тішився Роман великою повагою серед студентської молоді, як теж любили його дуже всі сільські хлопці. Я спостерігав своїм хлоп'ячим недосвідченим розумом, що в усьому Роман проводив, чи то у прогулянках, чи в забаві, чи у спортових змаганнях, або забавах. Я набирав переконання, що Роман мусить бути таки справді великим командиром підпільної армії.
Ніколи не міг я зважитися на твердження, чи в організації є старшим командиром Богдан Підгайний, чи Роман Шухевич. Тож задовольняв своє внутрішнє бажання тим, що обидва вони є старшими провідниками в тій армії. Мені так дуже хотілося, щоб Роман хоч один раз поговорив зі мною, з непомітним малим хлопцем. Я надіявся, що, може, мені теж щось розповість про таємне військо УВО й ОУН. Тоді якось ненадійно почали називати підпілля Організацією Українських Націоналістів, але чому так сталося, мені було годі розгадати. Та люди найбільше таки говорили про УВО.
