Багатьом відомий той факт, що Макар Володимир пробував ходити на тих милицях, кажучи:
– Треба спробувати, бо колись може придатися. Вимовив, як кажуть – у лиху годину. Не минуло кілька днів, і Макар утратив ногу. Про цей випадок згадаю пізніше. Наша група під проводом Івана Климова просувалася шляхом на схід ночами, а вдень ми відбивалися далеко від шляху на відпочинок, бо шляхом просувалися в утечі військові частини, яких постійно переслідували ворожі обстріли з літаків. Івана Климова я пізнав іще краще в дорозі з тюрми до Сокальщини. Тяжка це була для нас дорога. Вже за кілька днів нас почали опускати сили з надмірного вичерпання ходом та через брак харчів. Ми просто голодували. Й тільки завдяки Климову ми трималися рештками сил і не попадали у зневіру.
Дивлячись на дрібну постать Івана Климова, годі собі було уявити, щоб у нього знайшлося стільки сили, енерґії, самопосвяти і дружньої, майже материнської опіки над нами. Він лишав нас на відпочинку, а сам ходив по околиці серед чужих, ворожих до нас людей за шматком хліба для нас. Не раз брав мене зі собою. «Ти такий сухий як я, – казав він – тому більше витримаєш, хай решта відпічне».
Роздобуту з великим трудом поживу ділив між нас, а про себе ніколи не думав, треба було з нашого боку певного морального тиску на нього, щоб він і собі лишав відповідну пайку.
Одної ночі несподівано для нас Климів приніс велику баньку молока, яке купив за махорку в дворі графа Потоцького. Виділював кожному по півлітра й запевняв, що всім вистачить, включно з ним.
Після розділення молока виявилося, що Івана ошукали на півлітра. Передостатній не хотів прийняти останнього півлітра молока, а вимагав поділитися з ним.
Тоді Климів у формі наказу сказав: «Друже, пий, бо виллю молоко на землю».
Друзяка таки відмовився, й молоко всякнуло в землю. Климів, спохмурнівши, закинув баньку на плечі, щоб віднести її до двора, а для товариства забрав мене з собою.
По дорозі наче б оправдувався переді мною: «Це моя вина, – пояснив він, – бо я дався ошукати. Він не міг випити меншої порції, як інші, й тому я молоко вилив. Я на вітер не говорю».
І справді, більше подібних випадків у часі маршу не було.
Польські селяни ставилися до нас вороже, і з харчами було дуже тяжко. Та Іван Климів затямив собі прізвище й місцевість одного кримінального в'язня-українця, з яким десь зустрічався в тюрмі. Ця місцевість находилася ще далеко перед Берестям Литовським. Климів відшукав його сина, який нас прийняв із відкритим серцем і виявилося, що він теж добрий українець. Батько був засуджений за тяжке побиття у спорі за межу. Сусід скоро помер, а батька засудили на довголітню тюрму.
