– Ще один такий налет, і тюрма розсиплеться, – впевнено ствердив Михайло Рудий.
– Раз козі смерть! – підбадьорив Іван Шпак. Якраз із другого боку коридора, з туалети виходив Зенко Матла. Як завжди поважний, він привітався здалеку помахом руки й усміхався. Стиснув п'ястуки на знак, щоб триматися. І ми трималися, були готові на найгірше без зайвих нарікань на свою долю.
16. НЕСПОДІВАНА ВОЛЯ
У камері наші запаси цукру і смальцю вже кінчилися, тільки пачка махорки була ненарушена. Нікому вона не потрібна. По кістці цукру з ложечкою смальцю ми поцьмакали в устах, запили водою, й це була наша вечеря.
На дворі стемніло. Тільки рожеве сяйво продиралося крізь вікно все яскравіше, коли надворі темнішало.
Несподівано двері відкрив стражник і викликав нас трьох на коридор. Михайло Рудий, який мав досмертну кару, залишився.
Хоч сходи були напівзруйновані, ми зійшли вниз, де перед бюром адміністрації нас уставили в ряд із друзями з інших камер.
Даремний був наш страх, що, може, нас постріляють. У ряді стояло нас, мабуть, тринадцять.
З бюра вийшов начальник тюрми з перев'язаною головою. На перев'язці червоніла пляма крови. Це були наслідки бомбардування. З ним був його асистент. Начальник почав говорити:
– На розпорядження міністерства карного відділу в ім'я Речі Посполитої ви звільнені із в'язниці. Свобідно можете йти, тільки на схід. Місто мусите опустити перед північчю, бо в іншому випадку може вас розстріляти військова жандармерія. Заходьте по черзі до бюра, одержите документи звільнення.
Тяжко було повірити, що так ненадійно воля перед нами. Ми почали нервуватися, запитуючи себе поглядами: «Чи це можливе?»
Ніхто не відзивався ні словечком. Всі спрямували свій погляд на Івана Климова й наче б хотіли нашу долю вкласти в його руки. Він стояв струнко із зціпленими устами. Але мені легше було на саму думку, що Климів із нами.
По черзі ми заходили до бюра. Іван Малюца і Юрко Дачишин (обидва були бойкотовані, й до них в тюрмі ніхто ні словом не відзивався), читали прізвища й виповняли малий червоний папірець, як документ звільнення.
У тюремному мундирі я опинився раптом на вулиці з червоним папірчиком у руці. Оглянувся – за мною вузька фіртка була закрита, переді мною у далечині горіло місто. На вулиці ні живої душі. Куди йти, щоб перед північчю покинути місто? Ану ж це підступ, може решту друзів не звільнять? Із тривогою я думав про своє становище на волі. Вимріяна роками далека воля так нагло прийшла до мене, як несподіваний скарб, і я не знав, що мені робити, куди прямувати. Я почував себе, як зацькований звір, якому немає виходу. І в тій хвилині я рад би був вернутися до тюрми, до своїх друзів. Фіртка знову відкрилася, і я побачив Івана Климова.
