– Друзі, це, мабуть, такий кінець нашого життя… Розпач не поможе, приймім мужньо те, що мусіло колись прийти… Зробили, що могли, що було в наших силах…
Голос неприродно задрижав, і я замовк.
Нові бомби ще дужче потрясли тюрмою, й на наші голови посипався із стелі тинк. Ми поспішно поцілувалися. Великі темні очі Рудого наповнилися сльозами, хоч він намагався усміхатись. Я в думках молився і, як задубілий, чекав скоршого кінця. В голові мигнула фантастична думка: якщо валитиметься стіна, може вдасться мені якось вискочити з тюрми? Вмирати так дуже не хотілося!..
І коли вже здавалося, що й наша камера перетвориться в руїну, на мить обвал зупинився. Ще кілька тяжких каменюк десь обвалились, прогуркотіли поодинокі каміння й поволі все затихло.
Стіни тюрми стояли поколені, літаки гуділи десь далеко, все затихло довкола, тільки сморід вибухових матеріалів іще клубився в камері.
На душі стало легко й радісно, надія розпирала серце, яке так швидко билося, немов би хотіло накінець іще більше попрацювати, піт цюрком стікав із наших облич. І надія на життя повернулася до нас.
Я не можу описати переживань на самій межі страху й надії на життя. Але пригадую, що це була невимовно радісна хвилина в моєму житті.
– Цим разом іще не прийшов нам кінець – із дрібкою гумору перший заговорив Іван Шпак.
Хотілося співати якийсь побожний гимн подяки Богові, що тим разом помилував нас.
– Подивися, Богдане, крізь вікно, що там діється, – просив мене Михайло Рудий і взявся висаджувати мене на вікно без рам, хоч ґрати вмуровані в камінь іще міцно трималися.
– Місто з лівого боку горить, – подавав я свої спостереження. – Там, де стояв стражник і числив літаки, лишилася мала обгоріла купа, на якій лежить переломаний кріс. Виразно бачу не обсмалене ясне волосся, чобіт не видно, а бомба впала за п'ять метрів до в'язничного муру й тепер є діра на височину росту людини…
– А що там так валилося?
– Тюрма, здається, стоїть ціла, маґазини і бюра теж стоять, хоч і там видніють ями від бомб. Але кам'яниці наліво від тюрми – сама руїна.
– То певно валилися ті кам'яниці! – міркував Шпак. По кількох годинах відкрили нам двері й дозволили йти до туалети.
– Пане старший, – почав Шпак Іван, – немає щось з'їсти?
– Нєма, панє, ми самі голодні й залежні від того, чи щось нам дадуть із військового приділу. Весь транспорт перестав діяти, – оправдувався стражник.
На коридорі було багато тинку й пороху. Крізь побиті вікна коридору видно було горіюче місто. Всюди позарисовані щілинами мури.
