Вже від першого дня війни ми наліплювали на віконних шибах паперові смужки, щоб у разі вибуху бомб розбите скло трималося разом. Вкоротці ми переконалися, що такі смужки не мали ніякого значення, й тому відносні зарядження видавалися нам дуже смішними.
Мабуть, це було четвертого вересня надвечір. Десь високо ми чули звук моторів. Я виліз на вікно й шукав у небі літаків. Сонце світило яскраво і клонилося близько до заходу. На дахах високих кам'яниць увихалися вояки, які стріляли з кулеметів. Час від часу стріляла самітна гармата.
Нагло щось вибухло і я, глянувши ліворуч, побачив великі стовпи чорного диму. Сонце своїми яскравими проміннями перешкоджало оглядати терен. Щось над обріями міста заблищало; це були літаки, які доземно падали вниз і у хвилині, коли вони робили закрут до доземного лету посипалися з них блискучі довгасті предмети, які падали на землю й вибухали клубами диму. Від зривів дрижала тюрма. Того вечора місто було освітлене пожежами, які горіли в кількох місцях.
Такі налети повторювалися упродовж кількох днів, але ні одна бомба не впала в околиці тюрми.
П'ятого вересня, тюремна адміністрація почала звільнювати із в'язниці кримінальних в'язнів, а відтак і українських націоналістів, які мали менший вирок, ніж десять років тюрми.
Дев'ятого вересня ми малощо не впали жертвою бомбардування.
Я сидів на вікні й шукав у небі літаків, які тим разом дуже зловіщо гуркотіли десь високо. На подвір'ї проходжувався молодий стражник, бльондин, із крісом на плечах. Став і, піднявши голову вгору, числив перелітаючі літаки. Дорахував до п'ятнадцяти, й нагло в повітрі щось зашуміло, засвистіло…
Я підсвідомо зістрибнув на долівку й саме в ту хвилину чорний, смердючий дим наповнив камеру, полетіли дрібні уламки скла, мури тюрми задрижали й щілини, в які можна було вкладати пальці, зарисували зовнішню стіну тюрми.
Нові вибухи все дужче хитали основами грубих мурів тюрми. Щось валилося, на коридорі з лоскотом сипалося.
Ми отямилися з першого приголомшення і глянули на себе. Івану Шпакові з голови, а Михайлові Рудому з руки стікали струмочки крови.
Ми усвідомили собі, що прийшов кінець, що мури, які валяться у другому кінці тюрми, обсунуться і в нашій камері присиплять нас у неволі на чужині.
Як староста камери, я почував, що повинен щось сказати, щоб підтримати на дусі друзів. Але що можна було говорити, коли наші очі самі промовляли правду, що наші життєві хвилини, може тільки миті вже почислені. Я сприймав все, що діялося десь на світі: дзвінкий гук літаків, вибухи бомб, дрижання тюрми й обвал каміння, який наче б зближався до нас. Я глядів друзям в очі, які були вогкі, але спокійні, всі стояли, немов на апелі. І я дрижачим голосом, насилу промовив:
