До тюрми почали попадати арештовані німці й німецькі шпигуни. Це нас іще більше впевнило, що відносини між тими двома державами напружені.
На четвертому поверсі в поодинці нас сиділо чотирьох – Михайло Рудий, Іван Шпак і я, прізвища четвертого не пригадую. Хоч невелике вікно широке на один метр, а високе на двадцять сантиметрів було під самою стелею, то все таки ми часто вилазили до нього й обсервували подвір'я тюрми, де приміщувалися бюра, магазини й лазні. Ціла тюрма була обведена високим муром.
Одного дня по полудні ми побачили, що на подвір'я почали приходити військові відділи без зброї. Скоро ми зорієнтувалися, що це новозмобілізовані вояки, яких привезли купатися до тюремної лазні. Одні відділи відходили, а приходили нові й це тривало кілька днів. Того тижня вже нас не виводили до лазні. Тим ми не дуже переймалися, бо певність про військову мобілізацію нас переконувала, що війна «на волоску».
Серпень зближався до кінця. Погідні й теплі дні неспроможні були нагріти грубі тюремні мури за літо наскрізь. У тюремній камері все була прохолода, а вночі через невелике вікно впадали до камери струмені свіжого повітря.
Коли ми раненько відзначили дату першого вересня, на коридорі почулася метушня, під час сніданку ми побачили заклопотаність стражників. Нормальний тюремний порядок і точність вперше порушила адміністрація. Обід чомусь був спізнений.
Ще перед вечірнім апелем ми одержали від тюремного Проводу Організації Українських Націоналістів повідомлення про вибух війни. В повідомленні писалося, що німецька армія вдарила на Польщу, не виповідаючи війни.
Ми раділи, як діти, що з того приводу чекатиме нас воля; ми не могли збагнути наслідків війни. Ми всі думали про особисту волю. Думка про бомбардування нас не тривожила. Ми думали, що такого об'єкту, як тюрма, німці не будуть бомбардувати. Але думки в'язнів це одне, а стратегічні пляни штабів воєнних дій – друге.
Тюремна адміністрація була зрушена зі свого нормального ходу життя. Спершу припізнялися з подаванням їжі, а опісля перейшли на сухі харчі, щоб за кілька днів зовсім не подавати харчу через нестачу транспорту, який був паралізований від перших днів вибуху війни. Треба признати, що адміністрація нам співчувала, але була безрадна, щоб запобігти лихові.
Ми мали в камерах невеличкі запаси і, зрозумівши ситуацію, розділювали пайки, дуже скромні. Намагали більше водою, що її ми одержували кожночасно від стражників.
Всю увагу ми спрямували на воєнні дії і чекали приходу німців. У тюрмі появилися стражники з Познаньщини й інших прикордонних смуг, що їх уже зайняли німці. Вночі до тюрми приводили арештованих німців. Часом викликали деяких, і більше вони не поверталися. Ночами ми чули рух потягів і часом постріли гармат.
