По короткій нараді проголошено вирок: мені півроку тюрми, Маланякові й Винареві умовно по півроку ув'язнення. Я був дуже задоволений із того, що мої співтовариші з лави обвинувачених не мусіли сидіти в тюрмі.
Тим разом поліцисти були людяні, а особливо старший «пшодовнік» (сержант), вже літня людина. Він дозволив розмовляти з Маланяком і Винарем. З Винарем ми їхали в одному переділі і ввесь час розмовляли.
– Хотів би я зробити вам щось гарного, приємного, – говорив Винар. – Я хотів би вирізьбити якусь гарну річ, яку ви могли б подарувати комусь. Може, маєте наречену на волі, я міг би для неї це зробити від вас.
– На жаль, не маю – сказав я й чомусь подумав про Марусю.
– А, може, маєте якусь симпатію, якщо не наречену? – настоював на своєму Винар.
– Я колись мав симпатичну Марусю, – сказав, червоніючи, – але вона вже, здається, заручена.
– Де вона живе? Подайте адресу я все перевірю й залежно від того, чи вона того варта – дам їй від вас подарунок.
Я вагався й не дуже мав охоту на такий експеримент. Врешті під натиском Винаря, який направду хотів мені чимось прислужитися, погодився.
– Львів, Фредри 4-А, – подав я адресу Марусі.
– Я для неї зроблю таку гарну річ, якої ще ніхто не отримав у презенті, – з мистецьким запалом говорив Винар.
Приємно ми розмовляли кілька годин й у Львові попрощалися, як старі друзі. Винар пішов із станції додому, а я поїхав іншим потягом до Сєдлец.
* * *
Поспішним потягом ми їхали в напрямі Варшави. В Лукові мусіли пересісти на інший потяг. На залізничних дорогах працювали вояки. Це навело мені думку, що мобілізація почалася.
На пероні нас обступили польські студенти й випитували поліцистів, хто я такий, що така сильна охорона. Поліція оминала відповіді, але на запит одного поважного добродія, який мав на грудях товстий золотий ланцюг, а на пальцях брилянтовий перстень і вся постать якого скидалася на посла, або багатого дідича, поліцист відповів:
– То з тих, що вбили П'єрацького.
Довкола загуло, і все більше людей почало нас оточувати. Добродій мав якийсь привілей у поліцистів, бо почав зі мною розмову.
– Чи не вважаєте, що ваші намагання є даремні і що шкода ваших сил і жертв?
– Пане, жертви ніколи не падуть даремно, – відповів я по-українському.
– Все таки ми сильна держава, посідаємо поліцію й армію, а ви не маєте чим воювати.
– Історія каже, що не раз в революції падали могутніші держави, ніж Польща, дарма, що мали армії і тяжку зброю.
Поліцисти побачили, що розмова набирає політичного змісту й забрали мене до ждальні другої кляси. Там приступила до нас якась, старша пані і просила поліцистів дозволити їй передати мені трохи харчів. Я просив не трудитися, та це не мало значення – за кілька хвилин пані принесла торбину.
