Раненько ми всіли до потягу на Підзамчу (у протилежній стороні міста від головного двірця), який їхав до Золочева. Ми сиділи разом з іншими пасажирами в загальному переділі вагону, і я пильно роздивлявся по присутніх із надією, побачити когось із знайомих.
На станції у Краснім через вагон переходив Угрин із «Фортуни Нової». Я зрадів у серці й чекав можливости зустрінутися з його поглядом. Він побачив мене, я відкрив рота, щоб його поздоровити, але вчасно стримався. Його благальний погляд мішався із страхом, і я відчув, що він не радий признаватися до мого знайомства. Мені було прикро, але врешті я його зрозумів і не мав до нього жалю.
* * *
В окружному суді в Золочеві на коридорі першого поверху мене побачила молода дівчина, Оля Мудра, яка в часі нашого судового процесу кожного дня була в судовій залі. Оля зраділа, пізнавши мене, і, не намислюючись підбігла та схопила мене за руку, виявляючи свою радість. Майже зі сльозами в очах вона засипала мене питаннями.
Поліцисти були вже з Львівського комісаріяту і в першу хвилину розгубилися, але скоро один із них зареаґував не дуже по-джентелменському. Вхопив своїми дужими руками Олю і з усієї сили штовхнув її в напрямі сходів. Приголомшена Оля мало не розбилася на сходах. Якби не закрут, об який сперлася руками, була б упала на долівку.
Мене охопила така злість і лють, якої я не пам'ятав до того часу. Я назвав поліциста простаком, хамом, який брутально поступає з молодою дівчиною, що не знає: поліційних приписів.
Поліцист почав кричати до мене, грозити, що напише скаргу на мене до міністерства, посадить мене в карний карцер і т. п. Люди вглядалися й підсміхалися, їх симпатія була по моєму боці.
Того разу судовий процес не відбувся, бо підсудний дир. А. Маланяк перебував у лікарні. На потяг, який мав повертатися до Львова, ми чекали чотири години в поліційному комісаріяті. Не було де мене примістити, бо камери були переповнені новоарештованими українськими націоналістами.
На вартівню увійшов мій старий «знайомий» комісар Чайковскі.
– О, яка приємність вас бачити, – почав комісар. – Де ж ви тепер сидите?
– В Сєдльцах.
– Місто мені добре знайоме, там живуть мої батьки.
– Чудово складається, пане комісаре, – трохи з іронією продовжував я розмову. – Я можу вашим батькам передати від вас «ґрипса».
– В цьому я навіть не сумнівався, мені відомо, що націоналісти дуже міцно зорганізовані в тюрмах та втримують між собою і світом конспіративні зв'язки.
