До Львова ми приїхали ввечері. Широкими сходами вийшли з головного двірця на алею Фоша, Ряди розлогих дерев кидали ще більший присмерк на дорогу й хідники Я ловив кожне українське слово, яке чув у перехожих. Хотілося дуже побачити когось знайомого. Шукав очима серед перехожих Славка Бігуна, який студіював у Львові, Угрина з «Фортуни Нової», з яким добре жив і кілька разів бував у його хаті. Пригадав Марусю з вул. Фредри, й на душі стало сумно. Замало я мав знайомих у Львові, щоб могти когось стрінути.
Вже добрий вечірній присмерк залягав на вул. Казимирівській, хоч газові лямпи ще не світилися. Виразно відбивалися зариси храму св. Юра на тлі рожевого неба і я тільки вклонився йому, бо знаку хреста не міг покласти через закуті руки. Вклонився й тихцем відмовив «Богородице Діво…»
– То українські косцьол? – запитав поліцай.
– Так, це чудо нашої архітектури, свідок слави минулої.
– Пан поет? – чомусь запитав поліцист зовсім без іронії.
– Ні, тільки я гордий за такий чудовий твір, який нам у спадщині дарували предки.
– Направду гарний, я перший раз у вашому місті, – говорив поліцист.
В поодинці невеликої тюрми в комісаріяті я ходив годинами від дверей до вікна й назад. Чекав вечері, якої мені цілком не принесли. Врешті я викликав чергового поліциста.
– Чого собі бажаєте? – спитав він.
– Я голодний і хочу, щоб ви принесли щось з'їсти.
– Пане, ми не ресторан.
– Прошу піти до ресторану й купити, а мені принесіть те, що належиться в'язневі.
Двері з лоскотом тріснули і поліцист відійшов, а я ще чекав з годину. За моїми здогадами, могла бути північ, але ніхто до мене не приходив. Я шукав підписів на стінах і нічого не знайшов, все було замазане вапном.
Я тоді пригадав, що в котрійсь із тих камер була замучена Ольга Басараб. Якби знав, що в тій камері повісили її кати замучену, то ґрати цілував би. Може, не одну таку тортурували у цій же камері?.. Тяжкі думки кружляли в голові. Мене охопила ще більша злість і я почав з усієї сили стукати до дверей.
– Чого хочете? – через віконце запитав поліцист.
– Маєте мої гроші в депозиті, пішліть когось купити мені їсти, бо інакше стукатиму цілу ніч.
Я вирішив чекати на вечерю ще півгодини. За той час викликав сусідні камери, хтось відозвався стукотом об стіну. Я почав вистукувати тюремним шифром, але сусід не розумів, то й потіхи з нього я не мав.
На моє здивування поліцист приніс кілька «канапок» і гарячий чай. Я був задоволений, що мою вимогу він виконав. До ранку спав спокійно на причі, навіть не чув блощиць, яких було доволі в камері.
