– Пане, на мілосьць Боскон! – просив поліцист. – Скоріше, може скочимо до вагону.
Один поліцист уже скочив на східці вагону й рухами рук заохочував другого. Цей, довго не надумуючись, пустив мій ланцюг і скочив теж до чергового вагону.
– Пане, – плакав уже поліцист, – скач, бо «поцьонґ набєра шибкосьці».
«Втікати!» – блискавкою мигнула думка. Одна мить і друга думка, реальна з'ясувала моє становище: в'язничний мундир, кайдани на руках і чуже польське оточення та незнаний терен. Це факти, які відразу заважили на моїй постанові не тікати.
Я легко підбіг за вагонами, стягаючи довгий ланцюг, який сягав до землі, щоб не перешкоджав, підкинув його трохи вгору і зловив однією долонею в половині, а другою рукою схопився за поруччя східців останнього вагону і, так завис, тяжко віддихаючи. Серце стукало молотом, рясний піт зросив моє чоло. Сили мене цілком опустили. Я відчув, як дрижали ноги, й боявся, що ось-ось зісунуся на рейки.
Потяг із більшою швидкістю минав станцію, доми рідшали й за хвилину ми минули мережу залізничних рейок. Хтось мене схопив сильно за руку й потягнув до вагону. Це поліцист, радий і теж задиханий, дякував мені й казав, що мені того ніколи не забуде.
Ми з парадою переходили через вагон ресторану першої кляси до вагону, де для нас було зарезервоване місце. Панове у ресторані зиркали з-під лоба, а пані зойкали зі страху і щось шептали собі до вуха.
– Пардонне муа, мадам! – перепросив я якусь даму, лікоть якої зачепив і яка говорила до свого сусіда по-французькому.
Настрій панства негайно змінився, дехто приємно усміхався, а пані, яку я перепросив, з дива не виходила.
Врешті ми зайняли наше місце й вигідно розсілися в переділі. Поліцисти хустинами витирали піт із чола й шиї, навіть із середини шапки. В переділі нікого не було, крім нас трьох.
– Пане, – почав поліцай, – але ви спритно скакали до вагону. Я думав, що не схочете скочити і ми мали б великий клопіт. Ще раз дуже дякуємо панові.
– Чи панове думають, що я хотів би себе позбавити такої приємности, як подорож експресом до нашого Львова чи Золочева. Це ж Україна, свої люди …
– Політикувати з паном не будемо, – перебив поліцист. – Може панові щось принести їсти з буфету?
– Я радо випив би справжню каву й з'їв би булку з маслом. Гроші мої маєте з депозиту.
– Та що ви, шкода й думати, що б ми купували за ваші гроші! Цим разом я плачу, пан того вартий… Нема про що говорити!
І поліцист вийшов.
Через кілька хвилин я пив каву і їв запашну булку з шинкою та мав у кишені шматок шоколяди.
