Вже було пізно й темно надворі, як двері відкрилися й до камери впхнув поліцист якогось молодого хлопця.
Ясний бльондин із довгим волоссям, яке спадало аж на шию, в білій блюзі і чорних штанях він був схожий на артиста. Стояв, притиснувшись щільно до дверей, пильно й зі страхом дивився на мене та на мої закуті ноги. По кількох хвилинах почав плакати.
Я підвівся і сів на причі, а хлопець іще більше настрашився.
– Не плач, іди до мене й сідай тут.
– Скоро я зорієнтувався, що він не розуміє по-українському.
– За що вас арештували? – почав я польською мовою.
– Я подорожуючий музика, було нас трьох, у потязі нас поліція арештувала і привезла сюди. Що вони з нами зроблять? – питав із страхом новий арештант,
– Не бійся, вони потримають вас через ніч і рано пустять на волю.
– Чи ви того певні? – питав хлопець.
– О, ці справи я знаю добре, три роки тут сиджу і знаю, кого скоріше чи пізніше пускають на волю.
– Три роки?.. – повторив музика й остовпів. – І ви витримали?
– Мусів, ще й зі зв'язаними ногами. Ти ж завтра вийдеш на світ, а плачеш, як мала дитина!
Музика перестав плакати, прийшов до мене і сів на краєчку причі.
– А за що вас тримають? – питав хлопець.
– Це довга історія, та я тобі скажу коротко. Чи ти чув щось про українців?
Ні.
– Це такий нарід спокійний, працьовитий, любить пісню й музику, а передовсім волю…
– А чи українці грають на мандоліні й гітарі? – перебив малий музика.
– Грають на одному й другому, крім того, грають на бандурі, скрипці, на чому тільки хочеш. Гарний це нарід. Але двадцять років тому прийшли в їх край такі поліцисти, подібні до тих, що тебе арештували, прийшли з військом, почали війну, й по кількох роках виграли, а мирних людей почали заставляти працювати для них, як невільників, Нас збиралося багато таких молодих, як ти, брали зброю й хотіли вигнати ту поліцію та військо й жити знову вільно, як колись.
Менш-більш такими словами я пояснював молодому полякові боротьбу України, щоб він краще розумів.
– Мене вкінці спіймали і привезли та посадили тут у тюрму, – закінчив я свою розповідь.
– І ви витримали аж три роки? – дивувався музика. Може й більше були б ми говорили, але прийшов поліцист і забрав мого сусіда.
Ніч пройшла серед мук, боліли і терпли ноги. Рано, після сніданку мене розкували й повезли на залізничну станцію. Ми чекали в почекальні другої кляси, поліцисти були зайняті розмовою і проґавили приїзд поспішного потягу, який їхав до Львова. Мене поліцист тягнув на ланцюгу, як ведмедя, а я не поспішав, зумисно отягався й не хотів підбігати в напрямі потягу, який в одній хвилині чихнув, засопів, з-під вагонів бухнула пара, й вони легко рушили з місця.
