На дворі вже вечоріло, як я переходив вузеньку браму тюрми на вулицю. Світ поза мурами видавався мені інакший, якийсь дивний. У вуха вдирався дивний шум, що означав пульсування життя, простір мене страшив. Все мене дивно дражнило, я не знав, як себе повести в обличчі перехожих, які споглядали із здивуванням, що одного молодого в'язня провадять на ланцюгу аж два поліцисти. Я помалу набирав сміливости й дивився перехожим просто в очі, а до тих, які мені подобалися, усміхався. Я часто спотикався на найменших виступах хідника і пригадував собі, що треба підносити ноги, аби не впасти. Повними грудьми вдихав вечірнє свіже повітря, яке було насичене запахом листя, кошеної трави і м'яти. Глибші віддихи спричиняли заворот голови, а в очах темніло і ставало гаряче.
На поліційній станиці мене вписали до якоїсь книги й передали черговому вартовому. Коли вартовий перебирав від поліциста течку з паперами, я зауважив на обкладинці напис червоним олівцем: «Бардзо нєбезпечни», ще й підкреслений. Чим я був небезпечний, того я собі пояснити не міг. Через таку опінію про мою особу, мене мусіли ескортувати аж два поліцисти.
– Будете ночувати на нашій станиці, – говорив до мене черговий поліцист польською мовою. – За намагану втечу вартовий відразу стрілятиме, прошу це мати на увазі.
– Пане, я скористаюся з кожної нагоди, щоб таки втекти – зажартував я й засміявся.
– Раджу того не робити, бо рискуєте життям. А тепер, що собі замовите на вечерю?
– Віденський котлет, торт і шампанське! – відповів я без надуми.
– Цо, пан зґлуп'ял (здурів)? Ми маємо тільки хліб, а вибрати можна каву або чай.
– О, я дуже перепрошую, що не знав вашого меню, – засміявся я знову й тим упровадив чергового в добрий настрій. – У такому випадку я прошу каву і, як можна, багато хліба.
Черговий щось написав на картці паперу й покликав пішого поліциста. Цей запровадив мене до порожньої камери, в якій не було ні одного предмету, крім причі без сінника. Поліцист зв'язав мої ноги міцним ланцюгом і замкнув на колодку.
– Думаю, що так буде краще, – додав він, – ви не зможете втікати, а зате зможете вигідно повечеряти свобідними руками,
– Я волів би мати руки й ноги вільними.
– В нас приписи до таких в'язнів, як ви, і ми не можемо змінити. Зараз принесу вечерю, – закінчив поліцист і вийшов, замкнувши двері.
Я сидів на причі й не міг ні кроку зробити, бо ноги були стягнені надто міцно. Принесли каву й великий кусень білого хліба. Я повечеряв, як король.
