* * *
Декого з наших друзів почали викликати до бюра, щоб відбирали посилки зі Львова. Кожний із нас дістав харчову пачку від Допомогового Комітету політичним в'язням. Пані у Львові намагалися так спорядити харчову посилку на Великдень, щоб в'язень міг її якнайекономічніше зужити.
Були в пачці цукор, смалець, корж із родзинками й горіхами та обов'язкова посвячена пасочка. Дбайливо приготовляли посилки наші молоді дівчата під керівництвом незабутніх пань із Комітету. Хоч ми їх прізвищ не знали, та наша вдячність до них була дуже велика. Майже материнську дбайливість і працю ми вбачали в кожному кусникові, який брали до рук. Тоді не одній незнаній дівчині ми посилали наше серце й любов та складали віршики на їх честь. Хай мені буде вільно бодай тепер цією дорогою подякувати паням, які для нас присвячували стільки труду і праці. Тим нам улегшували життя в тісних камерах, не так може харчами, як самою пам'яттю про нас.
13. ДО СЄДЛЄЦ
Великдень 1939 року, який ми відзначили в камерах тихим співом «Христос Воскрес» і молитвою, пройшов на споминах про дитячі забави коло церкви, про звичаї свячення пасок, про гагілки й обливаний понеділок. Кожний із нас мав багато споминів і нам скоро проходив день. Та й сніданок був дійсно Великодній. На проході ми собі бажали «Веселих Свят», стискали руки друзям з інших камер і по-своєму раділи. Кому не змогли побажати на проході, стукали у стіну, або пересилали «ґрипс».
Так пройшов Великдень у тюрмі в Равічу. Але не минуло кілька тижнів, як нас нагло викликали з камер з усіми речами. Ще того самого дня всіх українських націоналістів завантажили в окремий потяг із пульманівськими вагонами й без тяжких кайданів на ногах, тільки на руках, повезли до Варшави. Вночі нас перевозили у Варшаві на іншу залізничну станцію окремими автами і звідти повезли потягом до тюрми в Сєдльцах.
Це був інший світ для нас. Понура стара тюрма, непривітна й шорстка поведінка тюремної адміністрації та дуже поганий харч, – все це було далеко не те, що ми мали в Равічу, тож до прикрої дійсности тяжко було привикати. Але ми не належали до тих, які розпачають. Скоро ми влаштували зв'язки з усіми камерами і притягнули до співпраці в'язнів, що працювали по коридорах.
Почалися нормальні зайняття в камерах, і скоро ми привикли до нових обставин. Та годі було погодитися з тим, що нам не вільно було писати листів українською мовою, що ми мали в Равічу, виборовши 21-денною голодівкою, Можна було писати листи, але тільки польською мовою, чого ми ніяк не хотіли. Демонстративно ми писали українською мовою, але листи залишалися в бюрі тюрми й не бачили світу. Так само листи здому, писані рідною мовою, не доходили до наших рук. Дехто писав на листівці тільки свою адресу й відборця, щоб таким чином повідомити про місце свого перебування. Рідні відгадували тайну незаписаної листівки.
