Після таких оповідань звичайно ми вже клалися спати. Та чи засипляли всі відразу, того не знаю. Принаймні я довго не міг заснути. Нерухомо лежав і спостерігав через віконечко мерехтіння зірки, яка непомітно посувалася й ховалася за вікном, а на її місце появлялася інша. Все проминає, так і проминали наші незавидні дні в чотирьох стінах тюрми.
12. ЗАЯВА КОМУНІСТІВ
Одного ранку як, звичайно, на тюремній площі чотири сурмачі відтрубили на чотири сторони світа краківський «гейнал», що повторювався кожного ранку, в полуднє й вечором. Було вже по каві, як на коридорі зчинився рух, якого ніколи не було в тій порі. Вухо Михайла прилипло до дверей. Роман Сеньків ще й банячок приклав до них, як підслуховий апарат, і слухав.
– Комуністів виводять із камер на коридор, – звітував Михайло.
– Уставляються рядами на ґанку (коридор відкритий через усі поверхи, тільки ґанок, огороджений штахетами, проходив коло дверей), – доповняв звіт Роман.
На коридорі шуміло багато голосів, і годі було спіймати поодинокі слова. Врешті почало стихати, зате почувся стукіт кованих чобіт.
– Прийшов «пшодовнік» і дижурний, – сказав Роман, що знав їх ходу.
До камери долітали вривані слова «пшодовніка», який щось читав.
– Читає повідомлення, – подавав зміст Михайло, –– що Німеччина загрожує Польщі, і якщо Гітлер запанує, то комуністам буде кінець. Закликає, що всі комуністи повинні боротися в разі потреби спільно з польською армією «за нашон і вашон вольносьць».
– Нєх жиє Польска! – загуло на коридорі.
– Нєх жиє Мосьціцкі!
– Смєрць Гітлєру!
– Тепер закликає до підписів – додав Роман. І дійсно, комуністи склали підписи й відходили по одному до камер.
– Война, нєх то свисне! – затер руки зі задоволення Роман Сеньків.
– Комуністи схрунили скандально, – похитав головою Михайло, – і в польських кайданах хочуть боронити Польщу.
– Ще й фашистівську, – додав Роман.
Були б коментували нові тюремні події ще довго, якби мене не викликала сусідня камера умовленим знаком. Стукав Іван Климів. Подав перевірені вістки про деклярацію комуністів боронити Польщу перед Німеччиною. Вістку принесли з бюра адміністрації посполиті в'язні, які там працювали й були на наших послугах за махорку чи цигарки. «Гарач» їм виплачував наш господарський референт Іван Урбан-Ошуст, в руках якого були всі запаси нашого тютюнового монополю, бо, крім двох друзів, ніхто із в'язнів-націоналістів не курив. Всі зв'язки з усією тюрмою оплачував «Ошуст» зі спільного тютюневого фонду.
