Та після Різдва лист не прийшов. Минув місяць, один, другий, ба й четвертий, листа вже не було. Мене арештували, а через півроку мій слідчий дозволив моїй матусі приїхати на бачення до Золочівської тюрми. Матуся пішки, босими ногами, йшла понад 60 км. Не йшла, а «летіла на крилах», як сама казала. Та що тих коротких п'ять хвилин побачення? Матуся крізь сльози потішала мене, підбадьорювала. «Я горда – таким будь далі!» – казала уривними словами.
Я запевнив, що найтяжче вже за мною. Похапцем питав про тата, братів і сестер, а в голові все товклася думка про Марусю. Я встидався питати своєї матусі за Марусю, щоб не подумала, що я залюбився. Та переміг себе і в останній хвилині вспів ще поспитати:
Як там Маруся? – ніби байдуже поставив питання.
Але маминого серця не підвести синові. Вона відчула все материнським серцем і стала мене потішати.
– Ти ще молодий, нею не журися. Вона приїхала на минулі вакації із своїм нареченим зі Львова.
Не було часу більше ставити питань. Я в поспіху цілував матусину спрацьовану руку і з образом її заплаканих очей відійшов до камери. Мій спокій сколихнувся вітром. Шкода було матусі, її терпінь, того труду, що пішки такий світ пройшла мене потішити й виявити свою віру в мене, що я не приніс їй сорому. Я був свідомий, що зате приніс їй багато горя й болю та викликав сльози на її очах.
Після першого побачення з матусею тягар наліг на моє серце. Мучили мене теж думки і про Марусю. Чи міг я хоч би думкою їй докоряти, що приїхала на вакації із своїм нареченим? Я ж: ніколи навіть не натякнув їй про свою любов. Та все таки чомусь сумно було на серці.
– Через два тижні, – продовжував я своє оповідання, – я отримав першого листа в тюрмі, й то від Марусі. Лист короткий, слова підбадьорюючі й дві мініятюрні невиразні фотографії. Я знав, що це вже матуся подбала, аби Маруся написала листа, думала, що принесе полегшу.
Я любив дивитися на фотографії, але скоро ключник сконфіскував їх у час трусу в камері, після бунту «посполитих».
Час минав і пам'ять про Марусю затерлася, аж ви, гультіпаки, вигребли мої старі, забуті спомини з мого серця
Я скінчив і ніхто нічого не сказав. Кілька хвилин панувала мовчанка.
– А ти їй на листа відписав? – спитав урешті Михайло Рудий.
– Ні, вважав, що краще нічого не писати.
Михайло доводив, що краще було б до Марусі написати листа, що вона, може, не раз про мене думає, а я своєю мовчанкою можу їй приносити душевні страждання.
Ось такі не раз історії ми собі оповідали, щоб хоч на хвилину вирватися, бодай думками, на волю, трохи там погуляти і знову вернутися до тяжкої дійсности.
