– Я Настя Волошин, приїхала вам сказати, що ви скоро будете на волі, й мати вас чекає.
– Я хотів щось говорити, – продовжував Михайло, – але мене застановило те, що ключник не перериває української мови. Що це мало означати? У своїх роздумуваннях я забув за незнайому… Прокинувся з таким враженням, якби я справді перед хвилиною бачився з дівчиною.
– Хто та дівчина? – запитав Володимир Маєвський.
– Я про неї ніколи не чув, такого прізвища в нашому селі немає.
– Ей, Михайле, – приступив до розмови Роман Сеньків, – ти певно забагато думаєш про дівчат!
Усі засміялися.
– Але, коли вже ми згадали про дівчат, – продовжував Сеньків (хлоп із 15 літ. вироком на карку), – то ти, Богдане, ще нічого не сказав про свою дівчину. Тепер пора на тебе оповідати.
– Так, так, –– погодилися інші з вимогою Сенькова.
– Ми ще нічого не чули від тебе з тієї матерії, – напирав Михайло.
– Немає про що оповідати! – збував я друзів.
– Не грай «мармоліка!» – протестував Сеньків. – Те не арештували малолітнім, а дорослим. Але хіба кожний знає, який би то був націоналіст, що не має дівчини.
– Я був той вийняток із націоналістів, що не мав дівчини.
– Я вірю, що ти не мав дівчини, з якою хотів би вже женитися, але таку, що любив – настоював вперто Михайло.
– Не давайся просити, – натискав Роман Сеньків, – кажи про таку, що любив, а вона про це нічого не знала.
– То не дівчина, а мрія – відпекувався я від друзів.
– Говори хоч би про мрію, бо інакше й не думаю тобі малювати портрет, – шантажував мене далі Роман. Роман був направду талановитим малярем. Ми мали змогу бачити портрет Зенка Матли роботи Романа. Той портрет виніс на світ звільнений по відсидженні вироку Ярослав Рак.
– То значить, хочете знати про мої таємниці серця, яких ніхто не знає, навіть дівчина у мрії?
– Таємниць серця немає між добрими друзями, – вже удавано докоряв Роман.
– Так, слухайте! – почав я. – Перед моїм арештуванням кілька літніх вакацій я проводив у своїх батьків в селі Нивицях. Зі Львова приїхала одна пані з донечкою Марусею, на кілька років молодшою за мене. Чорне, як ворон, волосся, такі ж темні очі На перших вакаціях я трактував Марусю, як малу дівчину, яка бавилася з моїми сестрами. Але через кілька років Маруся виросла й виглядала на гарну панну. Чи то була любов, годі сказати, на всякий випадок я із приємністю провів кілька прогулянок над ріку чи в поле з усім молодим товариством. Із Марусею я радо ходив удвійку і розмовляв. Після вакацій ми писали до себе листи, але в них ніде не було ані одного слова про любов. Вона писала, що їй скучно за вакаціями, а я приймав те, що їй скучно теж і за мною. Такі ж листи я писав і до неї. Та коли я отримав від неї фотографію на «спомин» – дуже зрадів. Тоді я почав, думати, чи справді мої почування відповідають любові? Я частіше думав про Марусю і поглядав на її фото.
