Це були перші ознаки реальної політики гітлерівської Німеччини щодо України, як майбутньої колонії. Переболіли ми теж вістку про смерть Зенона Коссака, якого мадяри розстріляли.
В міру того, як поляки раділи із приводу падіння Карпатської України, – зростав страх у них за власну шкіру, страх перед Гітлером. Ми почали частіше дивитися на німецький кордон, який за пару кілометрів від тюрми проходив попри смугу невеликого лісу. Хотіли побачити якісь знаки, які говорили б про підготовку до війни. Та кордонна смута сіріла нерухомо в синій мряці заходячого сонця.
Тим часом у нашій камері проходило життя одноманітно, без змін, ішло повільними годинами, які ми коротали кількома кроками до вікна й назад до дверей. Такі прогулянки відбувалися постійно між: вечерею і спанням.
Коли сонце хилилося до заходу, стіни камери прибирали рожевого відтінку, по кутках закрадався вечірній присмерк, а на душу находили спомини зі світу. Ті думи рвалися крізь ґрати ген далеко на схід, в Україну, в наші рідні сторони. Кожний шукав своїх рідних, знайомих, дехто любу дівчину, яка тужила за коханим. Тоді, звичайно, людина ставала розмріяною, була спроможна розкрити найінтимніші таємниці свого серця. Це можна було зробити тільки перед найкращими своїми друзями. А чи не друзями ми всі були, яких пов'язала не тільки велика ідея в нерозривний ланцюг діючої організації, але ще більше зблизила до себе одна спільна доля різних переживань за залізними ґратами? Хотілося перед кимось поділитися своїм минулим щастям. Це були години дозвілля.
І так того вечора у великий піст 1939 р. стукотіли нечутно кроки на асфальтовій долівці. Михайло Рудий проходжуючись у сукняних капцях, розповідав про свій дивний сон.
– Снилося мені, – оповідав Михайло, – що мене веде на побачення Скшипек (тюремний сержант) і я іду та журюся, як буде те побачення виглядати. Коли почну говорити по-українському, ключник перерве побачення й відведе до камери, а мама (бо хто ж інший хотів би такий світ трудитися, як не рідна мама?) остане зі сльозами в очах і поїде з тим, із чим приїхала, хіба що глянула на сина. Ніякої новини не перекаже, нічого не почує, тільки повезе із собою образ сина в сірому сукняному, зимовому ще мундирі, з оголеною головою, Моєму здивуванню не було границь, коли я за сіткою побачив обличчя молодої дівчини, приблідлі риси, сумні великі очі.
– Слава Ісусу Христу! – привіталася незнайома й ледь усміхнулася.
– Слава навіки! – відповів я.
