Щойно почало на світ Божий благословитися, як ми парами уставлялися довгим рядом. Тоді нам наклали кайдани на руки й одним довгим ланцюгом перев'язали від першої до останньої пари.
В такому порядку ми рушили з тюрми на битий шлях. Хоч не було на нас козацьких жупанів, тільки наші цивільні пом'яті одяги, то виглядали ми, як ті каторжники, полонені козаки, яких турки гнали на галери. Оточені кордоном поліції, поважно, тяжко ступаючи із брязкотом кайданів, сходили з гірки в напрямі залізничної станції.
У в'язничному вагоні нам зняли кайдани з рук і по кількох розмістили в окремих переділах. Між нами не було Богдана Підгайного, Івасика й Василя Кухти, який у той час перебував на лікуванні. Всі вони з д-ром Кобільником лишилися у Дрогобицькій тюрмі.
Із сходом сонця наш потяг рушив. Усю дорогу ми обмірковували пляни можливої втечі та на тому і скінчилося. Тяжкі кайдани на ногах і перед кожним переділом поліцист, а в окремому вагоні поліційна резерва були тими перешкодами, що всякий плян, навіть продуманий детально – зреалізувати було незвичайно трудно.
Отак, після тридцятигодинної їзди, врешті ми приїхали до Равіча – міста, положеного біля самої німецької границі. З вагонів нас завели до авта й повезли до місцевої тюрми. В сутеренах тюрми на поодинках ми пробули два тижні на карантині, а звідтам нас перевели до нового будинку, в якому сиділи тільки політичні в'язні: українські націоналісти й багато комуністів.
Першого я стрінув Володимира Макара, з яким я мав кілька організаційних стріч. Не багато разів з ним зустрічався, але його товариська вдача, лагідний і спокійний настрій та усміх одразу з'єднали моє серце. Це було десь весною 1936 р. В тому часі мене з Радехівського Союзу перенесли на кілька місяців до Сокальського Союзу на працю. На Сокаль я мав домовлену кличку, яку подав Іван Климів.
Одної неділі, в полуднє, хтось подзвонив до дверей. Це був молодий чоловік, який привітався і сказав:
– Я приходжу до вас із кличкою … Я не дочув, думав, що приходить із книжкою, тому запитав:
– З якою книжкою?
Незнайомий усміхнувся і, зрозумівши, в чому справа, подав просто зміст клички.
Щойно тоді я зорієнтувався. Так я мав нагоду пізнати Володимира Макара з Поториці.
Того дня я вийшов на місто і блукав вул. Косцюшки. Кожного разу, коли минав церкву св. Петра й Павла, яка своєю великою банею пишалася понад містом, дивувався, як міг хтось вилізти вночі на самий вершок бані до хреста і завісити синьо-жовтий прапор із нагоди першого листопада? Хтось мені сказав, що цього доконали Дорко Небожук й Орест Іванець, які, замість по драбині, лізли по уземленні громозводу. Можливо, що це мені оповідав Володимир Макар.
