На прогулянці, йдучи гусаком на певну віддаль, можна було не раз перекинутися кількома словами із другом іншої камери, почути його думку про події в Карпатській Україні. Невимовно ми раділи волею народу на Закарпатті, хоч самі сиділи в неволі. Десь глибоко в серці нуртувала доволі наївна думка, але якими надіями часто людина себе не потішає, коли туга за волею не раз така велика і вперта, що стає невимовно боляче та прикро. Тож і тим разом складалася думка, спокутувала ум і леліяла мрію волі, яку можуть ненадійно принести вояки української армії із Закарпаття. Та якось ніяково було поділитися такими мріями із друзями, мріями досить нереальними. Навіть найсильніша армія Карпатської України, модерно озброєна, була б заслаба, щоб розбити Польщу. Але таких мрій людина часто не могла від себе відігнати; вони, як метелики до світла, прилипали до свідомости.
11. В КАЙДАНАХ ДО РАВІЧА
І тим мріям одного дня прийшов кінець, як сокирою втяло, не було про що більше мріяти.
Ми тільки вернулися із «спацеру» й почали щоденні вишкільні лекції, як із коридору долинув до нас стукіт ключника до дверей, який подавав якийсь розпорядок. Ми прилягли до дверей і наслухували. Ключник стукав від дверей до дверей і кидав коротко: «Вшисци збераць своє жечи». А вкінці той же розпорядок проголосив і нашій камері.
Ми були заскочені. Бо про жодні можливі зміни нас ніхто не повідомив. Збирати всі свої речі? Це нам видавалося дивним і незрозумілим, бо стосувалося тільки до камер націоналістів. Поспіх ключників і швидке випровадження людей із другого кінця камер вплинули на нас денервуюче. У багатьох розболівся шлунок. Ніхто не міг дати вияснення, чи беруть нас на карний відділ, чи до карцеру, а може до транспорту?
Та не довго прийшлося чекати на вияснення справи. В бюрі ми відразу довідалися, що ще тієї ночі виїжджаємо транспортом до тюрми в Равічу. Розпорядок прийшов згори так несподівано, з дорученням негайного виконання, що працюючі в бюрах в'язні не вспіли нас повідомити. Ясно, що польська адміністрація теж розважала питання новоорганізованої Карпатсько-української державности й думки, які я тримав у голові, як фантазію, польська адміністрація вважала цілком реальними, тому вирішила вивезти нас якнайдалі від небезпечної Карпатської України.
Цілу ніч ковалі кували наші ноги в тяжкі залізні кайдани. По двох докупи. Коли ми вже всі демонстративно бряжчали ланцюгами по підлозі, не спавши цілу ніч, нам принесли гарячу каву, хліб і шматок сала. Як на тюремні умови, сало було не абиякими ласощами.
