Другого дня перед полуднем хтось через віконце у дверях знову закликав мене, кинув папірець до середини й похапцем сказав:
– Богдане, дивись через вікно!
– Підгайний, – я вспів сказати тільки одне слово, бо кроки швидко віддалилися.
Я пізнав по голосі, якого не чув майже п'ять років. У «ґрипсі» він писав. «Я мав побачення з мамою, оповідала мені про тебе й казала, що в хаті всі здорові. Напиши мені про всі новини, які знаєш, і про себе. Слава Україні!».
– Цей лисий, то Богдан Підгайний, – показав через вікно Корнелюк, – а цей високий, то Івасик, третій д-р Кобольник із Дрогобича, досиджує свій вирок і вкоротці вийде на волю.
На закруті Богдан Підгайний дивився до нашого вікна й певно помітив наші обличчя у вікні, бо кивав головою непомітно для вартового. Я махав рукою «Вилисів Богдан, – думав я собі, – але добре виглядає і все та сама проста постава». Івасик високий, аж похилий. Всі три ходили одинцем згідно з тюремними приписами
– Ти знаєш Богдана Підгайного? – запитав Корнелюк.
– Від малої дитини, його батько є директором школи в моєму родинному селі. Я ніколи не думав, що стріну його.
– Доля однакова для нас, – сказав Корнелюк, задавлений у вікно і поглядом блукаючи десь понад верхів'ям Підкарпаття, – стрічаємося у лавах підпільної боротьби, на судових процесах, по тюрмах, а часто й на другому світі.
Після обіду я написав довгого «ґрипса» до Підгайного. Писав про всіх знайомих, про його шваґра, а мого стриєчного брата, про Романа Шухевича, шваґер якого працював зі мною в Союзі й був у постійному контакті з Романом. Переповів теж про нашу протиколонізаційну акцію і судову розправу та просив при нагоді передати на баченні через маму привіт моїм батькам.
Готовий «ґрипс» я пустив тюремним «конем» (назовні з вікна до вікна шнурком) до провідника групи Ваврука Василя, який мав привілей контролювати «ґрипси» й передавати на призначену камеру.
Зворотною дорогою ми отримали тюремну газету, об'ємом біля тридцяти сторінок рукопису на папірцях до тютюну «Калина», яку редагував д-р Кобільник і Б.Підгайний.
То була для мене не абияка новина. Я не тільки подивляв ідею видавання тюремної газети, але і спосіб збирання всіх актуальних світових та організаційних новин із світу.
– Наша редакція отримує із світу – кілька газет, українських і польських, пояснив мені Корнелюк, який зразу помітив моє здивування. – Газети отримує Богдан Підгайний за окремим дозволом міністерства юстиції. Ті всі, з Варшавського процесу, підлягають окремим розпорядкам. Вони є стисло ізольовані від усіх інших націоналістів – це теоретично, ти сам бачиш, який ми втримуємо з ним контакт – додав Корнелюк і усміхнувся. – Вони можуть отримувати книжки й газети. Нам вільно читати книжки тільки з тюремної бібліотеки, а про українські газети й думати годі. Та не журися, ми часто маємо свіжі новини й скоріш від тюремної адміністрації. Тут є і такі в'язні, що можуть слухати радіо й усі цікаві новини негайно передають нашій редакції. Це окрема каста криміналістів, які працюють у різних тюремних верстатах. Тут є велика столярня, з якої вагонами відпроваджується люксусові меблі до різних державних урядів у Варшаві. Є такі в’язні, що мають нагоду в товаристві стражника виходити до міста за всякими справами. Про такий привілей політичні в'язні й думати не можуть. Нас усе стискають кліщами адміністраційних законів.
