* * *
На горішньому поверсі в тюрмі була одна камера, яку називали «панською», бо мала велике вікно (всі інші вікна були замуровані до половини). Там сиділи протеґовані в'язні, а перед роками в тій камері сиділи самі політичні в'язні. Це були добрі часи, політичні мали окремі привілеї, отримували книжки, приладдя до писання, ходили в цивільному одязі й часто могли висилати листи. Це був початок тридцятих років. Отже в «панській» камері колись сиділи мої друзі: Кушинський, Тимчук Іван, Тупиця Петро, Каплун Вол., Кук Василь й Ілярій, Майба Андрій, Мандрика Р. та ін.
З тієї камери виніс на світ Тимчук цікавий рисунок. «Святий Вечір у камері». При довгому столі на лавах засіли друзі до Святої Вечері, яку принесли готову незабутні пані з Допомогового Комітету для політичних в'язнів. На стелі висів великий декоративний павук із соломок власної роботи. Була теж маленька ялинка. Після вечері всі колядували. Вол. Каплун був добрим малярем і нарисував друзів при столі.
Тепер адміністрація робила все можливе, щоб політичним дошкулити, понизити їх гідність і без причин кинути до карцеру на холод і голод, а то й побиття, як це було з Безкоровайним. В'язнична управа не тільки забороняла політичним в'язням робити спільне святкування Різдва чи Великодня, а навіть не дозволяла отримати кутю, лише тільки булочку.
Не тільки що не дозволяла на книжки, часописи, а й відібрала цивільне убрання, і політичний був зовсім зрівняний із кримінальними в'язнями та трактований адміністрацією гірше за бандитів. Колись на проході можна було все пізнати політичного в'язня у його цивільному вбранні, з виплеканим волоссям і з книжкою в руках. Тепер того всього не було. Політичних в'язнів означували «карний за злочин не ради особистої користи».
Отже до такої категорії в'язнів зачислила тюремна адміністрація нас 19, засуджених за «протиколонізаційну акцію». Кілька днів ми опиралися й не дали стригти нашого волосся та стягнути цивільного одягу. Нарешті по карцерах нас силою роздягнено, стято волосся й кожному кинули полотняні штани і блюзку та білизну.
Одяг був твердий як луб'я, та не було іншої ради, мусіли до того звикати! Але до того я себе приготував.
Я часто згадував своїх друзів з повітового проводу Радехівщини, про Івана Климова і шкода було, що його ледве чи колись в житті зустріну. Не мав я про нього в тюрмі жодної вістки. Часто думав про членів Крайової Екзекутиви з Варшавського процесу і мріяв колись з ними стрінутися чи хоч тільки з деякими. Тут мені на думку приходив Богдан Підгайний, який сидів в ізоляторі у Дрогобицькій тюрмі. Про це мені сказала моя мама на одному з побачень, бо саме того літа їздила на побачення до Підгайного його мама. Це для мене була цікава новина і в мене зродилося непоборне бажання: виїхати до Дрогобицької тюрми.
