– Звідки свідок докладно все це знає? – запитав я Войтара.
– Я був повідомлений конфіденційним шляхом про таку організаційну відправу і вчасно в товаристві аґентів примістився в лісі близько місця, де відбувалася зустріч, – відповів комісар Войтар.
– Як ви могли так докладно бачити барву плащів, як це була пізня пора ночі?
– Ніч була дуже місячна, – без надуми відповів комісар.
– Тоді я прошу пана голову суду перевірити дату, чи в ту ніч світив ясно місяць! – звернувся я до суду.
Я добре тямив, що згадана ніч, коли ми справді таку відправу мали, до якої признався Дубенко, була не місячна й було так темно, що годі було розпізнавати силюетки людини на два метри. Тим більше, що ми кілька разів зміняли місце нарад на всякий випадок, якщо б хтось, ще до нашого приходу хотів скритися.
На поміч поспішив д-р С. Шухевич, який уже велів заглянути до календарця. Тримаючи його в руці, він сказав:
– Високий Суде, перед собою я маю кишеньковий календар, і тієї ночі, про яку твердить пан комісар, що була місячна, місяць зійшов далеко по півночі, а відправа мала відбутися перед північчю.
На залі констернація і шум. Судді переглянулись між собою й голова зарядив перерву, лишаючи почервонілого та зніяковілого комісара при столику зізнань.
Після наради суд проголосив перерву розправи на чотири дні.
Зазначую, що відправа районових мала велике значення для самої акції, бо тоді був поданий точний плян і розподіл усіх функцій за районами. Бойова охорона обставила ліс на кожній стежці й дорозі так, що поліція, ані ніхто інший не міг продістатися до лісу без завваження. Районові проходили за домовленими кличками, і їх відставляла охорона на означене місце.
На суді виявилася очевидна неправда в зізнаннях комісара, тяжкі побиття поліцією підсудних і головне те, що поліції не вдалося того приховати, тому суд відкинув деякі поліційні зізнання, а прокуратор вже не почувався так певно у своїх оскарженнях.
У висліді певного скандалу присяглі судді на своєму засіданні зняли вину з усіх підсудних, за вийнятком Березюка, якого трибунал засудив на 6 років ув'язнення.
Шкода було опускати залю суду, з якої стільки гарних вражінь лишилося в нашій пам'яті, як підсудних. Не так розправа й суд нас цікавили, як публіка, яка наділяла нас своєю симпатією. Це все скінчилося. Всі очі звернулися на нас двох, відпроваджуваних поліцією до автомашини. Заплакані очі й усміхнені уста прощали нас востаннє. Тепер ми мусіли підтримувати наших батьків, дівчат, які почали плакати. «Держіться!» «Слава!» – це були наші останні слова. За кільканадцять хвилин ми вже були в тюрмі.
