Приблизно на початку грудня нас автом завезли до суду в Золочеві. Дві лави оскаржених берегла мундирована поліція. Перед нами засідав судовий трибунал: по середині три судді, побіч прокуратор, на двох лавах із правого боку присяглі судді. різного віку і стану, по лівому боці наші оборонці, а побіч них представники преси. Позаду нас за бар'єром – битком набита заля людьми-українцями, переважно молодь і родини підсудних.
Очима я шукав когось із родини, побачив мою матусю, яка раділа і плакала одночасно. Сиділа на лавці і шептала молитву та час-від-часу обтирала сльози. Поліція нікого не допускала близько, не дозволено було розмовляти з підсудними.
Таких матусь, як моя, було багато, всі вони були горем прибиті за долю своїх синів. Кожна з них мала пакуночок для сина й передала його через поліцію, яка приймала все, що подавали, навіть шоколяду, що її ніколи не приймали в тюрмі.
Наші матері сиділи поважно, скупчено й кожної зір спочивав на синові.
Серед публіки були теж студенти золочівської гімназії, ті, що приходили на побачення з нами, приносили «ґрипси» (нелегальні записки) із світу й перебирали від нас на світ. Це були спритні, відважні юначки ОУН, які знали своє завдання. Тож на судовій розправі не тільки подавали нам солодощі, кидали квіти, але щастило їм передати «ґрипси» приватної натури, з поцілунками, побажаннями витривалости, щоб перейти найгірше та не заломитися.
О, таких «ґрипсів» кожний був жадний, кожний із нас чекав і радів, як отримав їх. Ті дівчата були такі близькі нашим серцям, що тільки того ми чекали, щоб нас знову привезли на залю розправи, щоб поновно побачити Марійку Руденську, Мілю Гриценко, Вовк, Олю Мудру, Олю Кук й інших, прізвищ яких уже не пам'ятаю, але їхні усміхнені обличчя й досьогодні не затерлися в пам'яті. Нас найменше цікавила судова розправа, ми нудилися, чекали перерви, щоб знову кинути усміх матусі й залицятися до дівчат. Бо таких нагод ніколи в тюрмі не буває.
Зізнання підсудних перед трибуналом були скупі, короткі й нецікаві. Кожний заперечував свою участь у протиколонізаційній акції, заперечував приналежність до ОУН, а на запит судді, чому на поліції зізнав інакше – твердив, що поліція тортурами вимушувала фальшиво зізнавати.
Поліція все це заперечувала, й виглядало, що ніхто підсудним не вірить. Були переслухувані свідки, які твердили, що дехто з підсудних в часі акції був удома, а підсудний сам признався, що брав участь в підпалі скирт тієї ночі.
