Процес проти Кука і друзів почався в січні 1938 р. в Золочеві, Ілярій Кук, Качор Вол. і Петро Цица одержали кару смерти. Двом останнім замінив апеляційний суд на досмертну тюрму, Ілярія стратили.
При страті Кука був присутній о. д-р Богдан Липський і, мабуть, д-р Степан Шухевич, як оборонець.
Чомусь адміністрація тюрми Бриґідок задумала Ілярія Кука повісити на вартівні, а не на подвір'ї, на побудованій шибениці, як до того часу було завжди практиковано. Отже процедура повішення виглядала так: кат холоднокровно заклав Кукові петлю на шию й вибив стілець з-під ніг. Сталося те, чого найменше можна було сподіватися.
Ілярій Кук своїм тягарем вирвав гак із стелі і впав живий на підлогу. За віруванням усіх в'язнів, у таких випадках другий раз не вішають. Та це, мабуть, були припущення, нічим не обґрунтовані, бо на очах свідків і Ілярія Кука робітники почали наново вмонтовувати гак у стелю, що забрало досить часу.
Тим часом Ілярій дуже мучився, тяжко віддихав і душився. Очима водив за працею робітників і чекав чергового повішення. За другим разом гак уже не вирвався, й Ілярій Кук закінчив своє молоде життя. Перестало битися серце молодого бойовика, сина залізничника із с. Красного коло Золочева.
9. СУДОВИЙ ПРОЦЕС
Приблизно у вересні 1937 р. судове слідство проти нашої групи було закінчене. Скінчилися затяжні й нудні допити слідчого, який майже кожного дня викликав мене до тюремного бюра і у присутності двох експертів, розпізнавальників характеру письма, питав щоразу одне й те саме. Експерти диктували інструкції і організаційні доручення, які знайшла поліція в Дубенка, а я все писав і писав, виглядало, що в безконечність, може по кілька сотень разів переписував мабуть чотири документи.
Три документи були підписані «Щетиною», тобто мною, а одні носили підпис «Канґур», тобто члена повітового проводу від пропаґандивних справ – П. Тупиці із с. Дмитрова. Всі документи були друковані вільною рукою. Тож і мені доводилося вільною рукою теж друкувати. Я, правда, намагався змінювати характер кожної букви, інакше їх укладав, писав помалу й незугарно та все таки знавці характеру письма визнали перед судом, що організаційні доручення були писані моєю рукою.
Я був би повірив експертам, що вони розуміються на справі, але коли вони обидва авторитетно ствердили, що письма підписані псевдом «Канґур» теж належать мені, тоді я дуже засумнівався у їхній фаховості.
Та дуже можливо, що поліція хотіла мене більше обтяжити матеріялами. Безпосередніх доказів проти мене вона не мала. Єдине, що Дубенко під тортурами виявив моє прізвище як людини, з якою мав організаційні зустрічі, і що письма теж походили від мене. Хоч Дубенко перед слідчим суддею відкликав свої попередні зізнання і сказав, що їх зізнав неправдиво і що зі мною ніколи про організаційні справи не говорив, це нічого не помогло, бо поліція, спираючись на перші зізнання Дубенка, обвинуватила мене як повітового провідника Радехівщини й того трималася до кінця.
