Я оцінював свій духовий стан ненормальним тоді, коли думка підповзала й шептала; це не життя, а мука, хай би скорше прийшов кінець. І краще було мені тоді, коли я думав про майбутнє життя на волі з такою вірою, що в тому не було найменшого сумніву. Тоді радісно ставало на душі.
Коли по таких переслуханнях я знеможений вертався над ранком до камери, Арпад Березовський любив сідати коло мене, просив розказувати про допити і яке було в мене почування, коли тяжко били. Я розумів Арпада дуже добре, він хотів знайти для себе джерело невгнутої сили, яка зберегла б його від заломання.
Він був далеко в тяжчому положенні від мене. Його арештували дуже виснаженим фізично після тифу й найбільше йому докучав голод у тюрмі. До того не його оскаржували як члена КЕ ОУН, якого «всипав» Іван Максимів, організаційний референт Проводу. Максимів «сипав» таки при конфронтації з Арпадом, так само «сипав» й інших. Треба признати, що Арпад витримував довго, тяжко переживав і боровся із собою за витривалість духа.
Та прийшла критична ніч для Арпада, в часі якої не видержав тортур і заломився. З допитів прийшов Арпад вранці, ледве на ногах тримався, знівечений докраю. Сів і нічого не говорив. Ми оточили його та без слів йому співчували. Арпад подивився на нас, і сльози заблищали в його очах. Без слів ми знали про трагедію його душі останньої ночі. «Сипав» його Максимів і намовляв признатися.
Врешті під тортурами тієї ночі Арпад не витримав. Признався до того, чим обтяжував його Максимів, але таки нікого не зрадив із свого боку й не каявся, до чого намовляли його Максимів із слідчими. Морально дуже переживав Арпад. Ми його потішали, як могли, ніхто не сказав зневажливого слова, і йому трохи легше стало, бо сподівався бойкоту з нашого боку.
Одного літнього дня, після обіду, до камери впровадили вродливого мужчину. Риси обличчя й поведінка свідчили про його інтелігенцію. Обличчя, а особливо його очі мені когось нагадували з моїх друзів. Я гарячково шукав у нам'яті і врешті пригадав, що новоприбулий подібний до Зенка Матли, з яким я сидів в тюрмі за покійної Польщі.
Коли я підійшов до нього знайомитися, то не помилився: це був старший брат Зенка, Омелян Матла. Як ми себе ближче пізнали, я сказав Омелянові, що знаю його брата Зенка, якого стрічав восени у Кракові (про тюрму в Равічу я ні словом не згадував). Це Омеляна дуже втішило, бо про брата вдома не мали жодних вісток від часу, коли вибухла польсько-німецька війна.
