Оповідання Зубрицького про його переживання на нас навели хвилю нового безжурного реготу. Ми сміялися, якби були на вакаціях у горах Карпатах.
* * *
Приблизно в серпні 1940 р. до камери ввійшла група енкаведистських старшин. Вони вичитали наші прізвища (нашої групи 12 осіб), поставили збоку й по одному виводили з камери. Ми прощалися поглядами, які говорили «триматися, справа починається!»
Нам на прощання махали руками Стефаник, Листопад і багато інших знайомих. Старий інженер Б. просльозився й мені стало жаль старого. Врешті мене теж повели на коридор. Сходами я зійшов на партер і ввійшов до камери під жіночою, яка містилася на нашому поверсі. На середині великої камери, стояв стіл, довкола якого відбувався похід в'язнів; із зарослими обличчями, худі, як аскети, вони тягнули свої ноги довкола стола.
Тяжке повітря наповняло камеру, дарма, що два вікна були вгорі відкриті.
Я скоро зорієнтувався в особовому складі в'язнів. Там я стрінув Арпада Березовського, Юру Левицького, студента медицини Т. Коцюбу, І. Сороківського, інж. Стефанівського, проф. Саса з Камінки Ст. Р. Дякова – теолога, та пізнав інших друзів, прізвища яких вже призабув.
Через кілька днів мене викликали на допит. Мій слідчий, ляйтенант НКВД, 28-річний бльондин, завжди говорив по-московському. Прізвища свого не сказав, але раз підписувався на моєму протоколі Клименко, або Климочко, – тяжко було відчитати в кількох секундах.
Спочатку трактував мене досить делікатно, «по-дружньому», як він любив говорити. По-дружньому вимагав «сказати правду». Та скоро йому терпець увірвався, коли побачив, що я все говорю одну й ту ж саму правду.
Коли вже натомився, кликав зубатого й запіненого Шевченка, який, хоч не був українцем, говорив по-українському, й Піємонова, москаля присадкуватого і круглого як пеньочок. Чого вони не доказували при своїх винаходах різних побоїв?
Треба було готуватися на тяжку й затяжну дорогу тюремних допитів горезвісного НКВД. Але мене ніколи не опускала тверда постанова – не здатися, не заломатися духово. В найприкріших хвилинах я все згадував слова Провідника С. Бандери з останньої зустрічі: «…Я вірю, що ви не заведете моїх надій…»
Це мене кріпило, давало сил витримувати, хоч як тяжко не раз було. Я ловив себе на тому, що зневіра підкрадалася до серця, як хробак розточувала серце й ум. Не раз ненадійно мозок прошивала думка, чи не краще б покінчити самогубством? Та це було для мене чимось гидким, негідним людини. Я хотів іти свідомо до кінця свого життєвого шляху, хоч би він був найтяжчий, і при тому хотів жити.
