Зі мною він подружив і вивчив українську мову. Сам походив із жидівського роду й був вихристом. Казав, що ніколи мені не забуде, що я його тієї пам'ятної ночі «вивів із неволі» й ним заопікувався.
Оповідав, що колись кожних вакацій їздив на курації, щоб утратити на вазі, й це все нічого не помагало, хіба випорожнювало кишеню. Але сталося, як він казав, чудо. Майор, без витрати грошей, на курації большевицької тюрми зі 140 кг. з'їхав на 80, і то за два місяці. Зробився вродливим, струнким і легким як балерина.
Інший комічний випадок був із дідичем із Тернопільщини, Зубрицьким. Одного дня до камери силою впхали літнього чоловіка, очі якого зраджували панічний страх. Вони швидко бігали по в'язнях, то знову шукали наче затишного кутка, де можна б скритися, та такого ніде не було.
До нього підходили в'язні й щось говорили, але Зубрицький не відзивався, тільки кивав головою, або усміхався насилу, майже крізь плач. Треба було багато годин, щоб бідолаха заспокоївся. Ось що він оповідав про причину свого страху.
– На світі мені було відомо, – оповідав Зубрицький, – що московські енкаведисти пристосовують до в'язнів усякі штучки, щоб таким чином їх тероризувати. Мене арештували, підозріваючи, що я хотів утікати закордон. Коли переді мною відкрилися двері камери і я побачив в'язнів, у мені зродилося переконання, що мене кидають між божевільних. Я хотів тікати, але мене силою запхали до середини. В'язні в камері своїми рухами й виглядом очей скидалися на диких звірят у клітці, які, не маючи простору, – кружляли на місці.
Коли до мене підійшов в'язень і представився як доктор політичних наук, другий як професор, третій як полковник, то це мене ще більше впевнило, що я попав до камери божевільних, хворих на манію великости. До мене ще приступив один і представився як офіцер польської армії, і дуже таємниче поінформував, щоб я не боявся, бо й так довго сидіти в тюрмі не прийдеться.
«Прийдуть на другий місяць «жолнежи з п’юрамі на гелмах і з кжижамі в ренках… і нас визволять!»
Такі міркування офіцера мені видавалися божевіллям найвищого ступеня. Я думав, що скоро і я збожеволію між тими хворими. Страх морозив мені кров у жилах і я не знав, як маю поводитися з божевільними. Та на щастя підійшов один і привітався по-українському та подав своє прізвище. Щойно тоді я пізнав знайомого селянина, й він мені видався зовсім нормальним. Я заспокоївся тоді, коли знайомий поінформував мене про склад в'язнів, яких багато було з великими науковими званнями.
