У такій безрадній позиції стояв коло дверей і не знав, що із собою робити.
З долівки підвелася заросла голова одного польського студента, який висох на трісочку, тільки очі хворобливо світилися. Згодом таких голів підвелося більше.
– «Ма пан цо запаліць?» – спитав студент і простягнув кістляву руку до велетня.
Коли цей почув людську мову, опритомнів від страху й забув, що другою рукою тримав без пояска штани. Сягнув рукою до капелюха по цигарки, і штани впали на підлогу. Та хоч скоро зорієнтувався, лишив штани, а розкинув рукою цигарки, до яких простягнулося багато рук.
– «Мені, мені», – просили в'язні, а велетень добродушно усміхався і з капелюха, як із криниці, кидав по кілька цигарок.
Та сцена мене тішила. Хоч велетень стояв без штанів, то своєю поставою серед лежачих в'язнів виглядав іще більший і щедро розкидав милостиню для нещасних, яка на підлозі наче потопала в якійсь прірві.
Коли прибувший бачив, що всі курці задоволені й ніхто не простягає рук, поклав обережно капелюх із рештою цигарок на підлогу, підібрав штани й радів як дитина, що міг щось доброго зробити страшним людям, які його не займають.
В'язні заворушилися, змішалися, багато з них сиділо на долівці і курило, як на вечорницях. А велетень далі стояв безрадно під порогом.
Мені його стало шкода, а прикро за тих, що виявили себе простою масою. Курили запашні цигарки, але ніхто не подумав, щоб новоприбулому дати якесь місце.
Я підвівся, прийшов до велетня і привітався. Прізвища його не пам'ятаю. Був це майор польської армії, говорив по-польському. Я підійшов до польської групи (всі вони курили, з нашої групи тільки одиниці), і попросив зробити місце для їхнього товариша-поляка. Я поставив ногу між два тіла, трохи розсунув на боки й попросив велетня, щоб підійшов. Цей боявся рушитись, бо підлога була завалена людськими тілами.
– Не бійтеся, ставте ноги поміж; людьми й ідіть сміливо сюди.
– Я пану бардзо дякую! – ламаною українською мовою дякував майор і стиснув мені руку.
– Лягайте спати й будьте спокійні. Цигарок не розкидайте, бо самі не будете мати що курити. Добраніч!
Рано майор не хотів узяти хліба, мовляв, – не голодний і взагалі стояло питання, чи міг би він такий хліб їсти. Я порадив брати кожну пайку й робити запас на пізніше. Мутний «чай» сьорбав, але на зупу не хотів дивитися. Кілька днів нічого не їв, хіба кусав шкоринку із хліба і сьорбав чай.
Минуло ще пару днів і майор з'їдав усю порцію тюремного харчу та підсилював себе запасними кромками хліба. А ще за кілька днів просив дижурного про «добавку», або «репету», якої ніколи не дістав. Із кожним днем був голодніший. Порція маленька, а шлунок величиною на п’ять порцій, усе домагався їжі. Коли він спав на підлозі, то виглядав як гора серед степу. Тяжко переживав майор кілька місяців примусовий голод, але пережив.
